Ярослава Тимощук
…Малий Сашко любив читати газети й журнали, які батько передплачував стосами.
Поки хлопець доносив свіжу пресу з пошти додому, ніс у нього ставав чорним від поліграфічної фарби – із двома відсотками зору газетні аркуші доводилося підносити впритул до очей.
Зараз лучанину Олександру Мельнику – 42. І разом із командою громадської організації “Генерація успішної дії” він робить усе, щоб люди із порушеннями зору мали робочі місця, могли читати книжки та медіа, комфортно почувалися у громадському транспорті, закладах харчування, на прогулянках і туристичних екскурсіях, у кабінках під час голосування на виборах.
У Луцьку активісти за права незрячих домоглися зовнішнього та внутрішнього озвучення зупинок у маршрутках і тролейбусах, появи маячків та звукових світлофорів, організували студію друку літератури шрифтом Брайля, у якій видають художню літературу, меню для кафе й ресторанів, інструкції для ліків в аптечних мережах та першу в Україні неспеціалізовану газету для людей із порушеннями зору.
Більшість із цих починів є унікальними для нашої держави.
Тож луцькі активісти не бояться стверджувати: місто стає українською столицею доступності для незрячих людей.
ВИРВАТИСЯ З ГЕТТО
А 11 років тому саме створення організації здавалося викликом, пригадує одна з ініціаторок заснування “Генерації успішної дії” Юлія Сачук. Тоді вона вчилася на факультеті міжнародних відносин у луцькому виші.
“Маючи порушення зору з дитинства, я навіть не уявляла, що навколо, виявляється, стільки людей зі схожими проблемами”, – каже Юля.
Попри малий відсоток залишкового зору, дівчина закінчила звичайну школу в Луцьку.
Під час навчання сформувала “набір лайфхаків для виживання”: попрохати у вчителя роздруківку, коли не бачиш на дошці, попросити рідних прочитати щось або допомогти з кресленням.
Про літературу шрифтом Брайля Юля тоді не знала.
“Такі підручники зберегли б чимало часу й здоров‘я, – вважає Юля. – Бо коли в науковій бібліотеці якусь книжку давали на одну ніч, це перетворювалося на виклик для всієї родини”.
Від рішення вступати на міжнародні відносини дівчину відмовляли усі близькі. Мовляв, краще обрати щось “спокійніше” – педагогіку або психологію.
Юля наполягла на своєму – було важливо не тільки йти своїм шляхом, а й довести, що вона може вчитися нарівні з усіма.
В університеті Юля познайомилася з молодими людьми, які теж мали інвалідність за зором. Їхнього завзяття вистачило, щоб створити організацію “Паросток”. У своїй діяльності активісти опиралися на досвід львівських колег у боротьбі за права та втіленні громадських ініціатив.
У 2006 році лучани провели Перший Всеукраїнський форум незрячої молоді. На подію з’їхалися незрячі активісти з різних куточків України. Якщо доти вони робили все розрізнено, інтуїтивно – то тепер могли дізнатися про існування одне одного, поділитися досвідом. Така зустріч кожному додала сил.
Після того Форуму і виникла громадська організація “Генерація успішної дії” – з обласними осередками в Житомирі, Харкові, Рівному, Ужгороді, Херсоні та інших містах.
“Першим нашим досягненням стало те, що організацію було створено, – каже Юля. – Бо до того в країні діяли лише осередки Українського товариства сліпих – напівдержавні громадські організації, які, з одного боку, об’єднують чимало людей, а з іншого – є неефективними.
“Генерація успішної дії” об’єднала молодь, яка хотіла вирватися з гетто. Ми хотіли показати, що незрячі можуть працювати не лише на підприємствах УТОСу, а нарівні з іншими, виконуючи ту саму роботу.
Почали проводити реабілітаційні табори, залучати людей із порушеннями до громадської діяльності, закликати їх жити активніше.
Ми взялися лобіювати зміни в законодавстві – і домоглися затвердження маркування лікарських засобів шрифтом Брайля. Ініціювали проект адаптації ЗНО для абітурієнтів із вадами зору. Записували в аудіоформаті інформацію про кандидатів у депутати на виборах 2014 року, розсилали інструкції для членів виборчих дільниць.
Це довгі процеси, часто не на один рік. Але головне, що вони почали втілюватися. Люди зацікавилися.
10 років тому мало хто знав, що таке тактильна плитка чи зовнішнє озвучення – а сьогодні воно на слуху”.
За рік після створення “Генерації…” Юлія переїхала до Києва й почала працювати в Amnesty International.
“Саме там у мене викристалізувалося розуміння, за що я борюся, чому права – це важливо.
Я б не хотіла, щоб людей із інвалідністю сприймали як пацієнтів або як об’єктів для жалості. Бо пацієнти – означає невключені у процеси, а жалість – це компроміс із совістю: пошкодував, отже ніби щось і зробив”, – говорить Юля.
Cьогодні Юлія Сачук очолює громадську організацію “Fight for Right” у столиці та координує діяльність міні-друкарні “Braille Studio”, яка працює одночасно у двох містах: Києві та Луцьку.
 |
| Cьогодні Юлія очолює громадську організацію “Fight for Right” |
Активістка часто буває за кордоном, спостерігає, як облаштований простір для людей із особливими потребами там – і мріє про таке ж майбутнє в рідній країні.
Вона вірить, що одного дня принципи універсального дизайну стануть звичними й в Україні.
“Головне – збагнути, що такий простір є комфортним та безпечним для всіх. Луцькі активісти багато років працювали над елементарним озвученням у громадському транспорті. Я радію кожному пандусу, кожному оголошенню зупинки.
Що більше вимагатимемо – то звичніше це сприйматимуть і швидше впроваджуватимуть”, – переконана Юля.
ЄДИНИЙ МЕХАНІЗМ БЕЗ ЗАПАСНИХ ЧАСТИН
“Якби було чотири такі Віталія на всю Україну, країна змінилася б колосально”, – говорить Юлія про свого колегу Віталія Ткачука, очільника волинської “Генерації успішної дії”.
Віталію – 35. Він учителює у спеціалізованій школі для незрячих у селі під Луцьком і займається громадською діяльністю.
В організації він виконує різні функції: від збору коштів до розсилання анонсів у медіа.
“Колеги кажуть, що я менеджер. А як правильно, то й сам не знаю. Коли ми тільки починали працювати, багато чого придумували з нуля – так само, як і свої посади. Лише наголошую, що я курую, а не керую”, – сміється Віталій.
Під час навчання у Львівській спеціалізованій школі-інтернаті він мріяв стати політиком.
“Я щовечора слухав Українську службу ВВС. Виростав на цих передачах, хотів щось змінювати, хотів бути причетним. Аж плакав, коли не встиг на останній їхній випуск перед закриттям”, – пригадує чоловік.
Політиком він не став. Утім, бажання змінювати світ не зникло.
Віталій здобув дві вищі освіти, але роботу знайти було складно. Якийсь час працював помічником реабілітолога в УТОСі, а потім познайомився з луцькими громадськими активістами. Ті запропонували долучитися до “Генерації”.
“Богдан Мойса і Людмила Фурсова були локомотивами цієї організації. Я переймав усе від них, не маючи жодного досвіду громадської роботи.
Першим нашим проектом був спільний відпочинок – незрячих і зрячих – на Шацьких озерах. Ми проходили 20 кілометрів щодня, а ночували на острові посеред Світязя.
Учасники проекту казали нам опісля: “Ви такі цікаві люди, хоч і сліпі”. Ми це якраз і хотіли довести. Тоді ще багато очевидного доводилося пояснювати”, – ділиться спогадами Віталій.
Спершу були маленькі кроки.
Після спільного з місцевим центром зайнятості проекту, активісти працевлаштували вісьмох людей із порушеннями зору – на державній службі та в бізнесі.
Волонтери влаштовували коляди – щоб назбирати кошти на тактильного “Гаррі Поттера” для незрячих дітей.
 |
| Віталій із тактильним “Гаррі Поттером” для незрячих дітей |
Проте не завжди все йшло гладко: якось активісти написали грант, за яким отримали динаміки для зовнішнього й внутрішнього озвучення транспорту – але обладнання “зникло” в руках перевізників.
Торік активісти видали молитовники шрифтом Брайля на обладнанні УТОСу – однак їхня якість не задовольнила волинян: погано зшита книжка розпадалася в руках.
Тоді Віталій подумав: а чому б не видавати літературу самим?
“Це була така собі афера, бо в нас не було жодного обладнання. Але я знайшов спонсорів, які оплатили половину вартості принтера.
Решту виграли на конкурсі громадських ініціатив від мерії. Нас не сприймали як прохачів. Ми казали не “дайте нам, бо ми сліпі” – а “хочемо щось зробити”, – каже Віталій.
Новостворену міні-друкарню назвали “Braille Studio“. У ній побачили світ не лише художні книги для дітей та дорослих – тут надрукували меню для ресторанів та інструкції для ліків шрифтом Брайля.
Волинська газета “Сім’я і дім”, яка має свою версію шрифтом Брайля, є єдиним неспеціалізованим медіа для незрячих – його читачі подекуди стають і авторами.
Усю цю продукцію друкують на офісному принтері, який зовсім не призначений для таких навантажень. Ціна спеціального обладнання – 16 тисяч доларів, на нього вже збирають гроші спільнокоштом.
“Багато чого робимо, не розраховуючи на миттєвий результат. Скажімо, у 15 луцьких закладах є меню шрифтом Брайля – це унікальність для України.
Ресторатори розуміють, що незрячі не підуть до них натовпами, але це треба мати.
Це один із гвинтиків. Сьогодні – меню, а завтра – таблички шрифтом Брайля для установ або цінники в магазинах. Із потужнішим принтером зможемо друкувати різні навчальні матеріали, карти, словники, розмальовки, туристичні путівники”, – міркує Віталій.
 |
| Стенд “Braille Studio” на Книжковому Арсеналі |
Він помічає, як змінюється місто.
“Коли посеред Луцька до вас підходить незнайома людина і дає 200 гривень на “Braille Studio” – це вже щось значить.
Коли ми домовлялися з власниками кафе про меню і декого треба було переконувати, лучани організували флешмоб на нашу підтримку: ходили в кафе і запитували в офіціантів про меню для незрячих, а потім описували це в соцмережах”.
Віталій додає: нічого б не вийшло, якби не знайшлося вдосталь людей, готових працювати і заявляти про себе.
“Це командна робота. У нас важливий кожен. Якщо хтось відійде від справи, все спиниться. Ми – єдиний механізм без запасних частин”.
ЯК СЕБЕ ПОКАЖЕШ
Одним із таких незамінних спеціалістів є Олександр Мельник. Він – чи не єдина в організації людина, яка володіє двома шрифтами (звичайним та брайлівським) та має досить зору, щоб працювати з комп’ютером та принтером.
Олександр переводить текст із Word у брайлівський формат, пересилає на редагування брайлісту, киянці Анні Серпутько, а наприкінці проводить “косметичний огляд” – аби впевнитися, що кожен рядочок на своєму місці.
Олександр тішиться зі своєї роботи: “Я перший читач наших книг і газет”.
Це захоплення у нього з дитинства. Двох відсотків зору вистачало малому Сашкові для ретельного вивчення купи передплачуваної батьками преси. Уже першокласником записався в книгозбірню при навчальному закладі.
Брайлівська друкарська машинка була найпершою помічницею Олександрові під час навчання в університеті – лекції записував на диктофон, а вдома набирав на папір.
Здобувши спеціальність психолога, Олександр якийсь час працював за фахом в УТОСі, а тоді взявся вивчати комп’ютери.
Знову покликали в УТОС – цього разу вже як оператора комп’ютерного набору. Коли ж “Генерація…” придбала принтер, Олександрові навички неабияк знадобилися.
Так він став редактором друку шрифтом Брайля – цю посаду йому придумали, бо досі такої не було. Як і багато іншого.
“Ми багато чого робили навпомацки, не маючи зразків. Наприклад, самі розробляли дизайн ресторанних меню. Але бачимо, що це важливо, тому не спиняємося.
Книжки у нас виходять маленьким тиражем – по 30 примірників кожна. Зате ми їх поширюємо безкоштовно по школах та бібліотеках. На “Книжковому Арсеналі” нас усі нахвалювали. Слова подяки, листівки ми отримуємо з різних куточків: від Львова до Слов’янська”, – розповідає Олександр.
Коштів на більші тиражі в них поки що нема. Але не все залежить від грошей.
“Щоб зупинки в маршрутках озвучували, досить бажання перевізників. Щоб світлофори не ламалися, треба вчасно їх ремонтувати”.
А ще Олександр впевнений, що багато чого залежить і від самих людей з вадами зору, від їхнього ставлення до свого життя і до оточуючих: “Щоб до незрячих добре ставилися, треба й самим тримати себе на рівні. Не наїжджати, що тобі хтось винен. Де треба допомога – не соромся попросити.
Якщо будеш думати, що ти нещасний – так тебе і сприйматимуть”, – підсумовує Олександр.
Ярослава Тимощук, спеціально для УП.Життя
