Історія незрячої Анни: «Не звертай на це увагу – тоді інші теж не будуть»

2017 рік – це коли ти більшість часу працюєш за комп’ютером, аж поки втома не натякне на потребу дати і очам відпочити.

Дорогою додому – листаєш стрічку новин у фейсбуці, читаєш книгу чи відписуєш на повідомлення. Коли авторка матеріалу їхала на зустріч із незрячою героїнею, то швидко проглядала, що там пишуть в соцмережах, аж поки не спіймала себе на думці, що за півгодини зустрінеться із дівчиною, яка ані побачити її не зможе, ані «залипати» в інтернеті не буде.

Швидко сховала телефон і згадала, як домовлялися з нею про розмову. Дівчина запросила до улюбленого кафе, яке добре знає; сказала, що може зустріти і навіть показати дорогу. І що знає місто дуже добре, бо має гарну зорову пам’ять і гуляє вулицями без проблем попри те, що два роки тому втратила зір. І що сидіти вдома не любить. І що мріє показати своїй донечці всю Україну, а далі – увесь світ, тим самим підтвердивши, що меж нема.

– Мамо, мамо, мені в садочку заплели колоски, ось, доторкнись! – вмостившись у кафе, ми налаштувались на розмову, аж тут до нас підбігає 5-річна красуня-непосида Маргарита, яка бере руку мами і проводить по своїй голівці. Картина звичайна – дитина хизується зачіскою, от тільки традиційно мами відповідають «я бачу, сонечко, дуже гарно». Але у цій сім’ї багато побутових процесів побудовано інакше – на відчуттях та дотиках.

 

Проте, замість співчутливого зітхання, історія цієї молодої родини викликає захоплення і вдячність за надихаючу рольову модель. Зараз життя незрячої Анни Матвєєвої – це подорожі, гра у рок-гурті, написання віршів, робота, а ще друзі, яких Аня хоч в четвертій ранку їде на вокзал проводжати чи зустрічати. Її життя вирує на повну і дивує оточуючих: як це, не бачити світ і не опустити руки?

– Я досі чітко пам’ятаю обличчя своїх друзів, коли вони сміються або коли сумують, тобто я продовжую їх бачити. Коли я втратила зір, в мене загострився «внутрішній зір» і деколи це дуже дивувало, бо як наприклад можна знати, що зліва стоїть автомобіль, а чоловік, який проходить повз, ще зранку пив запашну каву?

Озвучена тростина

Я з дитинства мала зорову ваду, бачила на одне око 30-40%, але навчилася жити як усі, не помічаючи недоліків. Тож поганий зір не заважав мені працювати, навчатися в університеті, займатися спортом, танцями, мати друзів, подорожувати. В певний момент я дуже перенервувала, перенавантажила себе спортом і втратила зір. Зараз я фактично бачу тільки джерело світла.

В ось цей період відчуття «до і після» морально важко було взяти до рук тростину і почати нею користуватися. Боялася наштовхнутися на когось або на щось. Спершу із пересуванням мені допомагали друзі, але я живу з донькою і не можу постійно від когось залежати. Тростина ж змінила моє світосприйняття, бо я одразу почала чути все інакше. Я почала прислухатися і розділяти почуті звуки: де співає пташка, де їде авто, а де проходять люди.

– Коли я отримала групу інвалідності і прийшла в «Прозорий офіс», то замовила тростину, годинник і магнітофончик, який водночас функціонує як диктофон, радіоприймач, також до нього можна під’єднувати флешку. В «УТОСі» я дізналася про речі, уявлення про які раніше не мала: мобільні сенсорні телефони, озвучені комп’ютери, мобільні чати, де незрячі люди спілкуються і влаштовують, наприклад, онлайн театри, озвучують книжки.

– В мене є мої очі в інтернеті – це моя подруга, якій я довіряю свою сторінку в соцмережі. Вона публікує мої вірші і слідкує за повідомленнями, але це тимчасово. Я планую придбати планшет, який в Українському товаристві сліпих –  «УТОСі» – можуть оснастити необхідними програмами і я зможу користуватися скайпом і вайбером, тому що в мене багато друзів, які виїжджають за кордон, і я хочу  тримати з ними зв’язок.

 – Моя подруга допомагає зафіксувати вірші, які пишу як українською, так і російською мовами, в своєму «арсеналі» маю інтимну лірику, також пишу вірші, присвячені бабусі. Вона в моєму житті – важлива і особлива  людина. Бабуся втратила слух після хвороби, коли їй було всього 1,5 роки. Для мене вона стала прикладом, як треба вміти жити далі. Бабуся була спортсменкою, займалася легкою атлетикою, грала у волейбол, займала перші місця в Україні з шахів. 37 років пропрацювала в міському ательє мод, була гарною майстринею, яку цінували. На рівні зі здоровими людьми, вона не лише встигала виконати норму, але й додатково працювати. В дитинстві мені пощастило кілька разів прийти до неї в ательє, і я бачила, що в неї не було проблем із комунікацією з колегами, її всі розуміли, а вона вміла знаходити спільну мову з усіма.

Бабуся Анни

«Не звертай на це увагу, тоді інші теж не будуть» 

– Я не акцентую увагу на своїх вадах, і майже ніхто теж на це не звертає уваги. Я з часом зрозуміла, наскільки цей алгоритм дієвий. Колись я забруднилася морозивом і мама сказала: «Не звертай на це увагу, тоді інші теж не будуть». У всьому є свої плюси і мінуси, треба лише вміти ними користуватися, – впевнена дівчина.

Коли донька Анни підросла і пішла в садочок, в матері були побоювання, що з малечі будуть кепкувати інші діти, діймаючи питаннями, що в твоєї мами з очима. Але як виявилося, таких проблем нема. Зараз, коли діти і вихователі чують розповіді Маргарити, де вона буває і що бачить, то вони в шоці, бо умовно кажучи, сьогодні вона йде в театр імені Садовського, а вчора вона була на Майдані в Києві, а незабаром вирушить до тата в Одесу. Коли Аня забирає її з садочка, часто в неї за спиною гітара, бо вона йде на репетиції, тому зовсім не виглядає, як людина, в якої є будь-які бар’єри.

Мій дотик

– Наш гурт називається «Мій дотик», граємо український рок. Були ще ідеї називатися «Світ за очі», «Карта пам’яті», «Душевільні». Я співаю, граю на клавішних та бас-гітарі. Ілля Мазур, Святослав Очеретний – наші чудові гітаристи, а Тарас Опалюк – ударник, який приїздить на репетиції аж з Оратівського району. Наш музичний колектив не має на меті акцентувати на обмеженнях чи рамках, навпаки – я зрозуміла, що ми можемо бути безмежними. Попри наші вади і те, що ми самостійно різними способами вчилися грати, ми дійсно можемо робити це круто. Впевнена, можемо стрибнути вище голови, хоч нам і треба працювати значно більше.

– З хлопцями нас познайомив Ільницький Костянтин Федорович, заступник директора «УТОСу» із соціальних питань. Ілля Мазур, Святослав Очеретний грали раніше вдвох у своєму гурті «Свіль» (назва від імен гітаристів). Разом ми брали участь у фестивалі для дітей та молоді з обмеженими можливостями «Вахнівське сяйво», що проводиться у Липовецькому районі. Наш виступ дуже сподобався глядачам, ми грали кавери, репертуар Кузьми Скрябіна. Вперше у Вінниці ми разом засвітилися в день пам’яті Скрябіна, я запропонувала хлопцям вийти до вежі, взяти акустичну гітару, згадати його пісні і запалити свічку пам’яті. Там ми зустріли членів фан-клубу Скрябіна, які нам подякували за ініціативу.

Редакція Vежі побувала на репетиції гурту, який демонстрував свої таланти нам, як невеличкій глядацькій аудиторії. Хоч і не в повному складі, адже барабанщик не зміг цього разу приєднатися, проте учасники поставилися до міні-концерту відповідально і ретельно налаштовували знаряддя праці у невеличкій кімнаті-студії, що у приміщенні організації «УТОС».

«Це А0? – запитує Аня, в той час як хлопці намагаються відшліфувати технічні налаштування. – Давайте спробуємо А2, так краще. Зробіть будь ласка, щоб мене було чути чистіше». – Обережно торкаючись знайомої поверхні клавішних, Аня перевіряє якість звучання і підганяє хлопців.

Зрештою, грають авторські пісні гурту, ліричного та патріотичного спрямування, а також улюблені кавери Скрябіна, саундтрек із фільму «Таксі», демонструючи віртуозність. На завершення, почувши мимохідь інформацію, що люблю пісню Океану Ельзи «Квітка», не вагаючись грають та співають цю композицію для втіхи їхніх гостей.

– Мрію, щоб незрячі виконували цікаву роботу, і щоб їхні сміливі мрії реалізовувалися. Наша організація дуже старається. Наприклад, нам безкоштовно надали приміщення для нашого рок-гурту, де ми займаємося, проводимо репетиції. Я мрію, що знайдуться люди, які допоможуть нам там зробити ремонт, хоча б поставити пластикове вікно. «УТОС» надав нам апаратуру: колонки, пульт, підсилювач звуку, клавішні інструменти, інше в нас було. З хлопцями скинулися і купили барабани. Плануємо потрапити на декілька фестивалей. В нашому місті є така можливість, як мистецькі вихідні, і ми хочемо також там проявити себе.

 

– Ми такі самі, як всі. Тільки хтось із нас закривається в собі і сидить в чотирьох стінах, а хтось рухається далі; хтось чекає, що йому все принесуть і подадуть, тому що в нього є проблеми, а хтось – робить ці кроки сам. Думаю, що коли дітей з вадами зору і здорових дітей почали розділяти у різні навчальні заклади, то їм в голови вже почали закладати, що вони особливі, не такі як всі. Натомість, треба вчити людину справлятися з цими проблемами», – переконана Аня. Вона вчилася в школі-інтернаті для слабозрячих і незрячих дітей, оскільки лікарі запевнили її батьків, що такі діти повинні вчитися окремо.

Також отримувала освіту вдома за індивідуальним графіком, а один семестр провела у звичайній школі, де вчилася з усіма. Саме цей досвід згадує як найкращий. «Бути в колективі – це супер, – запевняє Анна. – Це класно, знати, що таке перерва і яка вона на смак».

Я бачу

– Із вадами зору можна подорожувати і це кажу я, людина, яка досить часто буває в Києві, в липні їду в Карпати, в планах – до кінця літа поїхати в Одесу і до Львова. Недавно дізналася, що в «Укрзалізниці» можна замовити спеціальну допомогу, тобто тебе зустрічають, садять на потяг, а після прибуття – супроводжують на місцевий транспорт. Я ж загалом справляюся сама або за допомогою людей. Крім того, побувавши на показі фільму «Я бачу», що оповідав про велопробіг зрячих та незрячих містами України, я загорілася бажанням доєднатися до проекту цьогоріч і вже маю ідею, де взяти велосипед-тандем, завдяки якому я у партнерстві зі зрячим учасником проекту, зможу насолодитися подорожжю Україною у незвичний для мене спосіб та подолати стереотип про людей з обмеженими можливостями, як пасивних членів суспільства.

Варто додати, що наполегливо торувати собі дорогу у світ Аня звикла ще зі студентських років: працювала на виробничому підприємстві «УТОС», упаковувала кип’ятильники і завдяки цьому мала змогу оплачувати навчання на факультеті «Менеджмент організації, економіка підприємства» університету «Україна». Після завершення навчання вона працювала офіс-менеджером у Віктора Юрченко, допомагала йому формувати групи, які за його методикою вчилися у Карпатах.

Сьогодні Анні дають шанс на відновлення зору, лікарі кажуть, що все можливо. В Україні їй пропонували видати праве око і замінити на штучне, а в далекій Уфі кілька років тому запропонували косметичну операцію. Нарощення об’єму ока для надання естетичного вигляду разом із реабілітацією може тривати до двох місяців, все ж дівчина налаштована оптимістично і переконана, навіть якщо є один шанс із мільйона, ним треба скористатися.

Щоб зазирнути у світ тих, хто живе у темряві, але не піддається її владі, і збагнути, наскільки багато здатні побачити незрячі, рекомендую переглянути вражаючу стрічку польського режисера Анджея Якімовскі “Imagine”.

Фото Андрія Завертаного та з архіву Анни Матвєєвої

Джерело: Вінницький інформаційний портал «Вежа»