15 жовтня – Міжнародний день білої тростини

Міжнародний день білої тростини – щорічний день обізнаності, що відзначається 15-го жовтня, аби звернути увагу на ситуацію з дотриманням прав незрячих людей.

285 мільйонів людей у всьому світі мають порушення зору: 39 мільйонів – незрячі, 246 млн мають значну ступінь зниження зору. 90% незрячих людей живуть в країнах з низьким рівнем доходу. В Україні точної офіційної статистики щодо кількості людей з порушеннями зору нема, за неофіційними даними – це приблизно 100 тисяч людей.

Для переважної більшості незрячих людей біла тростина є основним засобом, що забезпечує їм безпеку, можливість орієнтуватися та самостійно пересуватися в просторі, жити незалежним, активним і повноцінним життям. Як засіб визначення шляху палиця відома вже здавна. Та історія білої тростини як символу сліпоти бере свій початок лише з 1921 року.

Отож у Великій Британії, в місті Бристолі, жив молодий професійний фотограф на ім’я Джеймс Біггс, який забезпечував знімками три місцевих журнали. Однак через нещасний випадок він втратив зір. Джеймс був у відчаї. Але на своє щастя одного разу він зустрів осліплого солдата, який повернув йому віру в себе і допоміг розпочати нове життя. Одна з порад, яку дав Біггсу колишній воїн, була такою: «Розвивай свою самостійність. Якомога частіше виходь з дому сам. Чим більше виходитимеш із супроводжуючим, тим більше зіпсуєш нервів, коли доведеться йти самому». Джеймс прислухався до поради товариша по долі. Він почав самостійно виходити з дому зі своєю звичною тростинкою для прогулянок, але помітив: вона не гарантує йому цілковитої безпеки. Часом він і сам стає джерелом небезпеки для інших перехожих. Виявилося, що його палиця не завжди привертає до себе увагу і не помітна всім, особливо за похмурої англійської погоди. Тоді Джеймсові спало на думку пофарбувати тростину в білий колір, аби вона одразу привертала увагу оточуючих. Задум виявився вельми вдалим. Тоді Біггс порадив іншим незрячим зробити те ж саме.

Але незрячі Великої Британії мусили чекати ще 10 років, поки Ротаріанський клуб (поширена в країнах Заходу благодійницька організація) з місцевості Уестхем не подарував незрячим білі палички для вжитку при самостійному орієнтуванні. Завдяки пресі справа ця набула великого розголосу по всій країні. Радіо Бі-Бі-Сі виступило з пропозицією, аби всі незрячі були забезпечені подібними тростинками. З 1932 року Королівський національний інститут для сліпих, що започаткував свою діяльність ще 1868 року, розпочав офіційно впроваджувати білу тростинку серед незрячих.

У Франції, батьківщині Валентина Гаюї, засновника першої школи для сліпих, і Луї Брайля, винахідника рельєфно-крапкового шрифту, початок історії білої палички датується 1930 роком. Її хрещеною матір’ю була аристократка Гвіллі д’Ербемон, яка багато часу і власних коштів витрачала на допомогу сліпим. Маючи численні контакти з незрячими, вона помітила, що ті далеко не завжди сприймаються перехожими як незрячі, тому мають серйозні клопоти з самостійним пересуванням містом, а інколи й потребують сторонньої допомоги. І їй спало на думку, щоб незрячі користувалися білими паличками на кшталт жезлів, якими послуговуються поліцейські. Префект паризької поліції підтримав цю пропозицію. Пані д’Ербемон звернулася до однієї з найбільших газет, і з її допомогою вдалося розгорнути рух за впровадження білої палички у всій Франції. 7 лютого 1931 року на спеціальних урочистостях за участі воєнного міністра та міністрів освіти й охорони здоров’я вона вручила білі палички першому Президентові осліплих французьких ветеранів першої світової війни і представникові цивільних незрячих.

У Сполучених Штатах завдяки зусиллям деяких видатних діячів Національної федерації сліпих в 50-х, 60-х роках розгортається широка кампанія з роз’яснення проблем інвалідів серед американського суспільства, її наслідком було прийняття Конгресом рішення проголосити 15 жовтня Днем безпечної білої тростинки. Вперше цей день відзначався з ініціативи президента Ліндона Джонсона в 1964 році. В подальшому він був визнаний Міжнародним днем білої тростини загальним зібранням Міжнародної федерації сліпих (попередниці Всесвітньої спілки сліпих) 1969 року в Коломбо. У всесвітньому масштабі день відзначався наступного року. В 1992 році Всесвітня спілка сліпих виступила з ініціативою відзначати 15 жовтня як День білої тростини Об’єднаних Націй, але позитивного рішення досі немає. На четвертому загальному зібранні Європейської спілки сліпих у Польщі була прийнята ухвала, аби кожна національна організація добивалася офіційного визнання та підтримки від свого уряду Міжнародного дня білої тростини.

Зараз Міжнародний день білої тростини відзначається в багатьох країнах світу. Спілки сліпих намагаються цього дня разом зі зрячими проводити відповідні акції, спрямовані на посилення інтеграції незрячих у суспільство. Вони прагнуть в першу чергу зацікавити засоби масової інформації, громадську думку, привернути увагу центральних та місцевих владних структур до своїх проблем. Особливо широко відзначається цей день в країнах Західної Європи. У деяких європейських державах проблеми людей з інвалідністю по зору порушуються перед громадськістю і в листопадові дні, пов’язані з початком масового навчання сліпих Валентином Гаюї. У Фінляндії це другий тиждень листопада, в Чехії – 15 листопада.

В Україні День білої тростини мало відомий, хоча незрячим ще треба багато чого зробити для зміни суспільної свідомості і створення позитивного образу сліпої людини, особливо у свідомості працедавців та чиновників з владних структур. Існує також чимало проблем і потреб, про які належить постійно нагадувати суспільству.

У Києві проходить виставка 3D-скульптур «Кіномистецтво на дотик», екскурсії проводять незрячі гіди

У Києві відкрилась виставка в темряві. Називається вона “Кіномистецтво на дотик”. На ній експонуються 3-д скульптури героїв з культових кінофільмів. Екскурсії у першому в Україні музеї в темряві проводять незрячі гіди. Вони допомагають відвідувачам впізнати на дотик експонати, а також розповідають про них цікаві факти. Організатори запевняють, що така виставка стане цікавою як для зрячих людей, які зможуть перевірити свої тактильні відчуття , так і для незрячих. Вони, зокрема, в доступній формі дізнаються, як виглядають герої популярних фільмів. Відвідати виставку можна безкоштовно в музеї “Третя після опівночі” до 15 листопада за адресою вулиця Олеся Гончара 45-В.

Джерело

Розпочинається реалізація проєкту «Маленький Круасан у великому світі»

Український культурний фонд підтримав проєкт Всеукраїнської громадської організації людей з інвалідністю по зору «Генерація успішної дії», «Маленький Круасан у великому світі».

Маленький Круасан у великому свiтi

Наш проєкт отримав перемогу та схвалення від УКФ на фінансування, у програмі «Інклюзивне мистецтво», лот  «Підтримка митців з інвалідністю». Цього року ми будемо реалізовувати проєкт, який охопить всю Україну, адже наші інклюзивні книги та мультфільми виготовленні у межах проєкту будуть поширені у всі куточки нашої держави.

За проєктом буде видано серію з 7 інклюзивних навчально-пізнавальних видань «Маленький Круасан у великому світі» та виготовлено до них сім відео, пластилінової анімації.

У цю серію увійдуть такі книги: «Круасан-спортсмен»; «Круасан-пішохід»; «Круасан-офіціант»; «Круасан-лікар»; «Круасан-рятувальник»; «Круасан-модник»; «Круасан-чепурун».

Книги спрямованні на навчання дітей, в тому числі і дітей із інвалідністю, а також покликані сприяти соціалізації, адаптації дітей з інвалідністю до навколишнього середовища, пізнання світу та побуту, вивчення основних правил поведінки у суспільстві, зокрема, правил пожежної безпеки, дорожнього руху, надання першої домедичної допомоги, правил виховання, у публічних місцях тощо.

До серії книг увійдуть історії, пов’язані одним героєм та сюжетною лінією, які покликані сприяти швидкій адаптації дітей до навколишнього середовища. Кожна книга буде видана у багатьох форматах (плоско друкований збільшений кегль, шрифт Брайля, формат MP3, DAISY, ілюстрації кольорові, тактильні. Також, буде створено 7  серії анімаційних фільмів із застосуванням пластилінової анімації, з дублюванням жестовою мовою, що дозволить використовувати вказані книги та мультфільми у навчальних і виховних закладах інклюзивної освіти, з навчальною, виховною, адаптивною та розвиваючою метою. Подивившись мультфільми діти зможуть зліпити з пластиліну героїв книги, це дозволить не лише швидко та цікаво засвоїти матеріал, а й сприятиме тактильному пізнанню навколишнього середовища та предметів, допоможе розвивати дрібну моторику. Це важливо для будь-якої дитини, а особливо для розвитку дитини, яка має фізичні або розумові порушення. У книгах буде розміщено QR-код, за яким можна буде перейти на сайт, де викладено книгу у всіх перелічених форматах для прослуховування і завантаження, подивитися анімаційні фільми, а також на цій сторінці можна дізнатися про проєкт та переглянути буктрейлер (відео про книгу з дублюванням жестовою мовою та субтитрами англійською мовою).

Проект покликаний сприяти розвитку ігрової, трудової та побутової орієнтації дітей з інвалідністю різних нозологій. Дані інклюзивні культурні продукти призначенні для дітей з інвалідністю різних нозологій і має навчально-розвивальну спрямованість, дозволяє у виховній, невимушеній формі, із застосуванням художніх образів донести маленьким читачам та читачкам правила поведінки у соціумі, вдома, різного роду правила безпеки, з метою їх швидшої адаптації у суспільстві та розвитку нарівні із іншими дітьми.

Петро Поліщук.

У Луцьку стартував велопробіг за участю незрячих велосипедистів

У Луцьку стартував обласний етап VII Всеукраїнського велопробігу під гаслом «Бачу! Можу! Допоможу!», повідомляє ІА “Конкурент”.

У вівторок, 15 червня, учасники пробігу – незрячі та зрячі велосипедисти на велосипедах-тандемах – зібралися на Замковій площі у Старому місті. Саме тут розпочинається їхній шлях дорогами Волині.

Велопробіг триватиме п’ять днів, до 19 червня. З Луцька велосипедисти поїдуть до Колодяжного, Ковеля, Шацька, Світязя, Залісся, Острів’я, Піща і завершать велопробіг у Ковелі.

Учасники та учасниці пробігу не тільки випробовуватимуть свої сили та вміння домовлятися, вести спільний побут, а й говорити про права людини.

Журналісти ІА «Конкурент» побували на старті велопробігу і поспілкувалися з й любителями мандрувати велосипедом.

Побачити незрячих: 3 історії жінок, які б’ються зі стереотипами щодо порушення зору

За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, у світі близько 285 млн людей із порушенням зору, з яких 45 млн — повністю незрячі. Точної статистики про Україну немає, однак, за неофіційними даними, у нас приблизно 100 тис. людей з порушеннями зору. І щодо них в суспільстві досі чимало стереотипів. З ними борються фонд Abilis та ГО «Практика інноваційного досвіду». Серед іншого вони реалізували проєкт «Відчуй себе собою», героїнями якого стали жінки з порушеннями зору. Platfor.ma розповідає історії трьох із них — про книжки, дайвінг та боротьбу зі стереотипами.

Тетяна Антоненко

Повністю втратила зір у віці чотирьох років. Навчається в Київському національному університеті культури і мистецтва на факультеті журналістики та міжнародних відносин.

Вважається, що із втратою зору інші органи чуттів стають ніби сильнішими. Частково це так, але не тому, що незрячі володіють якоюсь надзвичайною силою. А лише тому, що використовують інші органи чуттів більше, ніж інші люди. Ось, наприклад, якщо ви будете постійно тренувати м’язи рук, то вони стануть сильнішими. Так само відбувається у мене зі слухом або тактильними відчуттями.

Деякі незрячі створюють картинку у своїй голові, деякі — ні. На це питання ви не отримаєте однозначної відповіді, адже скільки людей, стільки й думок. У мене дуже добре розвинена фантазія, іноді навіть занадто, тому картинки у моїй голові змінюють одна одну, ніби дивлюсь фільм. А є люди, яким важко уявити бодай дерево, тому вони покладаються на тактильні відчуття.

Чи лишилися у мене спогади про те, як це було — бачити? І так і ні… Я бачила дуже погано. Це були тільки кольори та контури предметів. Не можу сказати, що колись чітко бачила обличчя, наприклад, мами. Та якщо бути до кінця чесною, то й себе ніколи не бачила очима, але кольори пам’ятаю і дотепер.

Звичайно, не всі, і картинка з кожним роком стає все більш розмитою та менш яскравою, адже коли мозок не використовує щось тривалий час — це стирається з пам’яті, але то не страшно. Потрібно просто підкріплювати свої спогади постійно розповідями близьких і тоді вдасться утримати їх ще надовго.

Можу дуже довго говорити на тему стереотипів про незрячих. Їх безліч і часом вони такі безглузді. Серед тих, які чую найчастіше — що незрячим байдуже, як вони виглядають; що ми безпорадні та не можемо самостійно обслуговувати себе; працювати можемо лише масажистами або музикантами; що у кожної людини, яка має порушення зору повинен бути той, хто її водитиме скрізь, адже як можна пересуватися вулицями не бачачи нічого. А нещодавно мені взагалі сказали, що якщо маєш порушення зору, то твоє особисте життя точно не складеться або ж ти можеш одружитися лише з тим, хто має такі ж порушення. Чесно кажучи, почувши це, до останнього не хотіла вірити, що то було сказано серйозно.

На жаль, українські міста погано облаштовані для незрячих і слабозорих. У нас надзвичайно мало озвучених світлофорів, інформаційних тактильних смуг і плиток. Однак, перш за все, у нас мало справжніх спеціалістів, які розуміють, як облаштувати місто так, аби воно було безпечним та доступним для всіх. Останнім часом помічаю, що на вулицях Києва почали зрізати бордюри (це робиться для того, аби людям на візках було зручно пересуватися), але в той самий час, тактильна плитка на зрізаному бордюрі не була встановлена і незряча людина не зможе відразу зрозуміти, що тут вихід на дорогу, бо звичний для нас всіх бордюр відсутній. Через це знаю вже кілька випадків, коли незрячі перехожі виходили на проїжджу частину та ледве не потрапляли під автівку.

Крім того, часто встановлені озвучені світлофори чи тактильні плитки встановлюються неправильно. Наприклад, в центрі Києва є світлофор, який ніби говорить, коли перехід дозволено, але через великий потік машин його банально не чути, а тактильна плитка, яка є на тому перехресті, не показує правильний напрямок руху, бо була покладена невірно.

Але не можна говорити, що все погано. Є дійсно хороші, я навіть сказала б, зразкові приклади того, що, зокрема, Київ стає більш доступним та безпечним для людей з різними особливими потребами. За останні кілька років в метрополітені багато станцій були обладнані тактильними смугами, мнемосхемами і картами. У деяких закладах з’явилося меню шрифтом Брайля, а майже всі супермаркети та інші громадські місця з охотою надають супровід, якщо просиш про це.

Якщо ви бачите незрячу людину на вулиці, то, перш за все, варто пам’ятати, що ми абсолютно такі ж самі люди, як і всі. Можете запропонувати свою допомогу, бо іноді треба, аби нам підказали, коли буде зелений колір на світлофорі, номер тролейбуса або допомогли кудись пройти. Але спочатку, будь ласка, запитайте, яка саме допомога потрібна і чи потрібна вона взагалі. Бо одного разу трапилось, що стояла на зупинці та чекала подругу і до мене раптом підбігала незнайома людина і почала хапати за руки та тягти за собою. На запитання «Що ви робите?», отримувала відповідь — «Як це що? Допомагаю вам зайти в маршрутку».

Якщо подумати глобально, то мій побут нічим не відрізняється. Ми звичайні люди зі своїми інтересами, уподобаннями, мріями та звичками. Ось тільки по місту ходимо із білою тростиною, живемо на дотик і трошки нагадуємо кротів. Вибачте, але без чорного гумору не уявляю свого життя.

Моя слабкість — книжки! Обожнюю хорошу літературу. Щодо книг мовою Брайля, слід сказати, що ще кілька років тому їх було катастрофічно мало. Коли я навчалася у школі, підручників з деяких предметів взагалі не було, бо всі говорили, що коштують такі книги дорого, а програма надто стрімко змінюється. Однак наразі ситуація змінюється. З кожним днем все частіше можна почути, що нещодавно було надруковано книги для незрячих.

Я користуюсь різними мобільними додатками. Найперше це програма, яка озвучує телефон та комп’ютер. Крім неї також користуюся сервісом, який розпізнає гроші, читає текст з фото і додатком, який розпізнає кольори. Ще є неймовірно крутий мобільний додаток — «Be my eyes». В ньому можуть реєструватися незрячі користувачі та зрячі волонтери. Він працює через відео дзвінки. Коли незрячій людині потрібна допомога, вона телефонує, і вільний волонтер по відеозв’язку відповідає на її питання, таким чином допомагаючи.

Я вчуся на журналістиці. Є спеціальні програми, які озвучують абсолютно все, що відбувається на екрані комп’ютера чи смартфона. Саме вони допомагають навчатися і працювати. Іноді можу писати шрифтом Брайля, але це трапляється дуже рідко, бо часу потрібно на таке письмо більше.

Кажуть, що все прекрасне трапляється з нами випадково. Так у мене сталося з дайвінгом. Я з подругою полетіла відпочивати до Єгипту. Як відомо, дайвінг в Червоному морі — це фантастично, але зізнаюсь чесно, навіть не планувала спробувати, бо раніше в Україні отримала відмову через те, що інструктори не розуміли, як спілкуватися під водою з незрячою дівчиною.

Однак мій світ перевернувся після випадкового знайомства з хлопцем, який, як я потім дізналася, інструктор з дайвінгу. Поспілкувавшись з ним 5 хвилин, ми пішли пірнати. Всі навколо були приголомшені та навіть сварились на нас, але коли ти довіряєш, то все інше здається неважливим. Спочатку занурилась на 3 метри, потім на 5, а нещодавно вже було 8 метрів. Не дуже люблю забігати наперед, але все ж таки скажу, зараз ми плануємо, аби я найближчим часом пройшла курс навчання та отримала сертифікат дайвера.

А потім цей мій друг вирішив, що цього вже замало. Під час мого останнього приїзду до Єгипту ми поїхали на квадроциклах в пустелю і коли вже був час повертатися до міста, мені просто сказали, що ти маєш їхати сама. Звісно, що відразу було незрозуміло, як і що, та й долоньки трохи змокріли від хвилювання, але він пояснив мені, як правильно керувати й просто був поруч. І в мене вийшло!

Наостанок хочу сказати, що бути незрячою — не страшно і не жахливо. Все залежить тільки від того, як ти сама ставишся до своєї особистості. І маю прохання до всіх, хто читатиме цей текст. Будь ласка, перестаньте говорити цю жахливу фразу «люди з вадами». Бути незрячим — не вада!

Людмила Крамниста

Має залишковий зір. Мати двох дітей, син теж має проблеми із зором.

В мене є залишковий зір, він достатньо низький, але дозволяє орієнтуватися без застосування тактильності. Я обожнюю створювати картинки у своїй голові, коли не маю змоги щось побачити. Якщо є можливість, щоб хтось розповів, що бачить він, я починаю візуалізувати почуте, це може бути навіть як фільм. Однак розумію, що у кожного по-різному. Все ж таки в мене є залишковий зір й достатньо розвинена уява.

Відмінності в побуті незрячих людей є, але не такі кардинальні як може здаватись. Звичайно, потрібно витрачати більше часу та важче навчитись деяких речей, інколи доводиться застосовувати якісь особисті методи для зручності та включати фантазію. Плюс є деякі правила, без яких важко уявити побут. Наприклад, це порядок. У кожної речі є своє місце, а дверцята всіх шаф повинні бути закриті для безпеки.

Як би ми не хотіли показати себе абсолютно незалежними, обмеження є, і їх достатньо. Основним, як на мене, є ставлення інших людей — його неможливо передбачити. Хтось, наприклад, може відповісти на вулиці, що це твої проблеми, якщо ти щось не можеш прочитати. Це трапляється частіше, ніж адекватне ставлення.

Часто люди не розуміють, що в людини проблеми з зором, вони не знають, що незрячі користуються в орієнтуванні тростиною, що слабозорий може щось не побачити й таке інше. Тому хотілося б, щоб люди були більш обізнаними та уважними один до одного.

Щодо незрячих також дуже багато стереотипів. Люди вважають, що незрячим потрібен супроводжуючий, але це зовсім не так. Часто, коли людина з супроводом, то звертаються не напряму до особи, а до супроводжуючого. Це взагалі жахливо, тому що таким чином дається натяк, що у людини з порушеннями зору є проблеми в інтелектуальній сфері. Більшість стереотипів, з якими стикаюсь я, стосуються слабкозорих. Часто вони суперечать один одному. Наприклад, більшість людей поділяються на два табори. Одні вважають, що якщо ти хоч щось бачиш, значить бачиш все. А інші, якщо в тебе порушення зору, то ти ні читати, ні писати не вмієш.

Насправді стереотипів дуже багато, але можу сказати з досвіду, що при близькому спілкуванні вони швидко розвіюються. Якщо людина в змозі показати себе цікавою, самостійною, впевненою та сучасною, люди навколо швидко переналаштовуються і знаходять спільну мову.

Я дуже люблю мріяти та планувати. Хочу побачити світ, дуже люблю подорожувати. Мрію дочекатись нових технологій, які дають змогу бачити добре. Дуже хочеться хоча б зрозуміти, як бачать інші та користуватись тими ж можливостями, які є у більшості людей. З більш реалістичного — хотілось би відкрити реабілітаційний центр для молодих мам та дівчат, які потрапили в складні життєві обставини.

Можливо, через це я й вивчаю психологію. Хоча, якщо чесно, то через цікавість. Я розумію, що було б краще сказати про бажання допомагати, але, як показує досвід, людині можна допомогти тільки тоді, коли вона сама цього хоче. Тому бажання бути «супергероєм» зі світу психології та зробити багато добра стояло на другому місці. А на першому все ж таки бажання знати, як працює психіка людини.

Я дуже люблю книги, для мене це ще один світ, який часто буває яскравішим за реальний. Книги я слухаю, зараз дуже активно розвивається видавництво саме аудіокниг, багато сучасної літератури виходить одночасно в декількох форматах. Тому навіть з порушеннями зору можна мати доступ до новинок зі світу літератури.

З книгами шрифтом Брайля у нас є проблеми. Зараз модно кричати про їхню відсутність та необхідність. Я з цим не зовсім погоджуюсь. Звичайно, підручники та посібники для дітей потрібно друкувати шрифтом Брайля та адаптувати до незрячих дітей. Їх дуже не вистачає, особливо сучасних. А ось художню літературу, та навіть професійну, можна просто озвучувати.

Треба розуміти, що книги шрифтом Брайля займають дуже багато місця, одна звичайна книга невеликого розміру може займати чотири, п’ять книг шрифтом Брайля, вони дуже великі та достатньо важкі. Друк коштує дуже дорого, і, якщо чесно розібратись, то з точки зору екології та потенційної користі, це не є раціональним. Я за розвиток книг аудіоформату. Цей напрям не лише більш перспективний для розвитку людей з порушеннями зору, але й більш універсальний, тому що такий формат може підійти ширшій аудиторії та бути комерційно вигідним.

В мене двоє дітей, проблеми з зором лише у сина, він старший. А донька — наші «оченята», вона любить допомагати, читає цінники в магазинах, а номер транспорту називала з чотирьох років. Але страх за її зір відчуваю й досі, хоча зараз він вже є ірраціональним. Її зоровий нерв вже сформований.

Син в мене народився зі слабким здоров’ям, він довгий час перебував в реанімації. Лікарі навіть не були впевнені, що він виживе. Протягом першого року життя йому ставили безліч діагнозів, одним з них і була вроджена катаракта (не потрібно її плутати з віковою, вроджена вражає нерв і око розвивається неправильно). Цей діагноз мене вразив, тому що в мене такий самий, і я відчувала відповідальність за те, що проблема передалась від мене. Але, якщо чесно розібратись, проблеми з зором — це не найстрашніше. Я щаслива, що інші діагнози пройшли повз мого сина. Я маю великий досвід спілкування з дітьми з інвалідністю та їхніми батьками, та розумію, що порушення зору без супутніх розладів не заважають жити повноцінним життям, все залежить від людини, її бажання та сили волі.

Вероніка Ходаківська

16 років. Втратила зір у дитинстві. Пройшла через онкохворобу.

Коли відсутній зір, то на інші органи чуття випадає більше роботи і вони стають більш уважними, зосередженими. Наприклад, зряча людина бачить жести, одяг, емоції й те, що відбувається навколо, упускаючи якісь важливі речі в розмові. А незряча сконцентрована на сказаному.

Я багато читаю, але більше люблю слухати аудіокниги — це швидше і зручніше. Книжки шрифтом Брайля в Україні видають в основному громадські організації. Я в дружніх відносинах з керівником організації “Социнтел”, тож будь-яку літературу шрифтом Брайля я можу отримати. У мене вже є особиста домашня бібліотека з брайлівських книг.

Українські міста для незрячих — поки просто суцільна проблема. Дороги та тротуари — або їх взагалі немає, або скрізь ями, відкриті люки. Почали класти тактильну плитку — це круто, крок вперед. Однак часто її неправильно кладуть і вона неправильно направляє. Також у транспорті не озвучується номер автобусу чи тролейбусу, коли він приходить, не озвучуються зупинки.

Якщо ви бачите на вулиці людину, у якої точно проблеми з зором, можна підійти й запитати, чи потрібна допомога і чи можете ви бути корисним. Не боятися, що якщо раптом допомога потрібна, ви не будете знати, як це зробити. Незряча людина сама вам підкаже, як ви можете йому допомогти.

Коли недооцінюють можливості незрячих, хочуть зробити все за нього. Моя улюблена бабуся раніше все намагалася зробити за мене. Це дуже неправильно. Незряча людина може і за вами доглядати, і бути не менше вам корисною, ніж ви їй. Подати води, забратися в кімнаті, приготувати їсти й таке інше.

Леся Кондратюк

Засновниця організації «Практика інноваційного досвіду» — про проєкт «Відчуй себе собою».

З дитинства я навчалася одночасно у музичній і художній школах та спеціалізованому ліцеї на філологічному факультеті, та ще й писала роботу в Малу академію наук. Я любила середовище конкуренції, і у мене назбиралася велика стопка різних дипломів, призів, сертифікатів, медалей тощо. Але поступово я стала замислюватися, а чи всі люди мають можливість реалізувати свої таланти.

В 2017 році стала частиною команди стартапу по розробці інженерного девайса Open World, який допомагає незрячим орієнтуватися у просторі. Створений нами продукт потрібно було протестувати з користувачами — так почалась моя нетворк-подорож із незрячими людьми.

Я стала брати участь у багатьох соціальних та наукових проєктах, які дали мені досвід і команду однодумців. І у 2020 році ми створили ГО «Практика інноваційного досвіду». Мета організації — освіта важкохворих дітей та підлітків, талановитих дітей і дітей та молоді з інвалідністю. Наш перший проєкт «Відчуй себе собою» створено за фінансової підтримки фінського фонду «Абіліс». Він спрямований на допомогу дівчатам та жінкам, які мають порушення зору, і сприяє подоланню стереотипів щодо таких людей.

Головна ідея проєкту — донести до суспільства особливості спілкування з незрячими і слабозорими людьми. Адже навколо них утворилося багато негативних стереотипів, які заважають їхньому включенню в активне громадське життя. Насамперед існує певна соціальна стигматизація. Цих людей стороняться, з ними забороняють спілкуватися дітям. Досі існують забобони, що це неначе хвороба, яка може передатися якимось чином, тому знаходитися поряд небезпечно. Звісно, від цього потрібно позбавлятися.

Дехто вважає своїм обов’язком «допомогти» незрячій людині. Вони мовчки хапають за руку, силою тягнуть у напрямку, який вважають за вірний. Але для коректної взаємодії потрібна елементарна базова ввічливість, яку ми проявляємо до інших. Насамперед потрібно користуватися мовою, бути чемними та уважними. Підійти, привітатись, представитись, запитати, чи не потрібна допомога.

Наприклад, під час проєкту учасниці спілкувалися зі спеціалістами салону краси. Вони вчилися пояснювати стилістам, які зачіски хочуть. А перукарі зі свого боку думали, як описати колір, як розказати незрячим дівчатам, що він підходить під їхній тип шкіри й риси обличчя. Фітнес-тренер Андрій Виговський і фотограф Олександр Якунін та стилістка та власниця салону краси Алла Коркішко також до цього часу не працювали з людьми із порушеннями зору у своїй професійній сфері.

Сподіваюсь, що наш проєкт змотивує Міністерство культури і освіти більше підтримувати людей із інвалідністю, і сприяти тому, щоби українське суспільство стало більш інклюзивним для всіх його членів.

Джерело: platfor.ma