ВГО «Генерація успішної дії»

Україно-німецька кінокоманда створила стрічку, яка надихає людей із серйозними травмами жити та боротися за успіх.

Про це йшлося під час презентації кінокартини в Медіацентрі Україна – Укрінформ.

«Головна мета в цьому фільмі дуже проста – ми хочемо розповідати прості людські історії про тих, чиє життя змінив спорт. Це історії про учасників паралімпійського руху, професійних спортсменів, про ветеранів, які займаються спортом, про звичайних людей, які з тих чи інших причин мають інвалідність, і про те, як вони крокують по життю і завдяки спорту стають трішки щасливішими. Наша мета – шукати цю трансформацію людини через спорт», – пояснив режисер та продюсер фільму Руслан Батицький.

Документальний фільм «Гра в сліпоту» має  ігрове короткометражне доповнення. Оскільки автори проєкту зробили свого роду експеримент, і під однією назвою створили по суті два фільми: один – документальний, а інший повністю постановчий, з прописаним сценарієм, діалогами та акторами.

Головний герой стрічки – професійний спортсмен-голболіст Сергій Врабій, який втратив зір у шість років. Опираючись на свій досвід він наголошує, що хотів би, щоб люди побачили в цьому проєкті головну думку – що інвалідність це не крапка у житті людини.

«Хочу, щоб цей фільм став камінцем в озері спокою та незнання про людей незрячих, і не тільки незрячих, тому що є й інші складові в нашому фільмі. Щоб від цього камінця пішли хвилі, які зможуть дати людям побачити під іншим кутом, під іншим соусом і люди звернули на це увагу. Щоб побачили це люди з інвалідністю, які зрозуміли б для себе, що на цьому для них життя не закінчується, тобто є те, що вони можуть робити, і, як я, можуть спортом займатися, у кіно зніматися. Це не є проблема, і інвалідність це не крапка і не кінець життя  – от, я думаю, це головна думка, яку хотів би, щоб люди бачили в цьому фільмі», – зазначив Сергій Врабій.

Після допрем’єрного показу документальну частину планують показати на телебаченні й опублікувати її у вільному доступі. Позаяк автори хочуть, аби якомога більше українців побачили цей фільм, який би дав їм поштовх шукати можливості для себе.

Загалом же команда планує показати стрічку щонайменше на десяти міжнародних кінофестивалях.

Міжнародний день білої тростини – щорічний день обізнаності, що відзначається 15-го жовтня, аби звернути увагу на ситуацію з дотриманням прав незрячих людей.

285 мільйонів людей у всьому світі мають порушення зору: 39 мільйонів – незрячі, 246 млн мають значну ступінь зниження зору. 90% незрячих людей живуть в країнах з низьким рівнем доходу. В Україні точної офіційної статистики щодо кількості людей з порушеннями зору нема, за неофіційними даними – це приблизно 100 тисяч людей.

Для переважної більшості незрячих людей біла тростина є основним засобом, що забезпечує їм безпеку, можливість орієнтуватися та самостійно пересуватися в просторі, жити незалежним, активним і повноцінним життям. Як засіб визначення шляху палиця відома вже здавна. Та історія білої тростини як символу сліпоти бере свій початок лише з 1921 року.

Отож у Великій Британії, в місті Бристолі, жив молодий професійний фотограф на ім’я Джеймс Біггс, який забезпечував знімками три місцевих журнали. Однак через нещасний випадок він втратив зір. Джеймс був у відчаї. Але на своє щастя одного разу він зустрів осліплого солдата, який повернув йому віру в себе і допоміг розпочати нове життя. Одна з порад, яку дав Біггсу колишній воїн, була такою: «Розвивай свою самостійність. Якомога частіше виходь з дому сам. Чим більше виходитимеш із супроводжуючим, тим більше зіпсуєш нервів, коли доведеться йти самому». Джеймс прислухався до поради товариша по долі. Він почав самостійно виходити з дому зі своєю звичною тростинкою для прогулянок, але помітив: вона не гарантує йому цілковитої безпеки. Часом він і сам стає джерелом небезпеки для інших перехожих. Виявилося, що його палиця не завжди привертає до себе увагу і не помітна всім, особливо за похмурої англійської погоди. Тоді Джеймсові спало на думку пофарбувати тростину в білий колір, аби вона одразу привертала увагу оточуючих. Задум виявився вельми вдалим. Тоді Біггс порадив іншим незрячим зробити те ж саме.

Але незрячі Великої Британії мусили чекати ще 10 років, поки Ротаріанський клуб (поширена в країнах Заходу благодійницька організація) з місцевості Уестхем не подарував незрячим білі палички для вжитку при самостійному орієнтуванні. Завдяки пресі справа ця набула великого розголосу по всій країні. Радіо Бі-Бі-Сі виступило з пропозицією, аби всі незрячі були забезпечені подібними тростинками. З 1932 року Королівський національний інститут для сліпих, що започаткував свою діяльність ще 1868 року, розпочав офіційно впроваджувати білу тростинку серед незрячих.

У Франції, батьківщині Валентина Гаюї, засновника першої школи для сліпих, і Луї Брайля, винахідника рельєфно-крапкового шрифту, початок історії білої палички датується 1930 роком. Її хрещеною матір’ю була аристократка Гвіллі д’Ербемон, яка багато часу і власних коштів витрачала на допомогу сліпим. Маючи численні контакти з незрячими, вона помітила, що ті далеко не завжди сприймаються перехожими як незрячі, тому мають серйозні клопоти з самостійним пересуванням містом, а інколи й потребують сторонньої допомоги. І їй спало на думку, щоб незрячі користувалися білими паличками на кшталт жезлів, якими послуговуються поліцейські. Префект паризької поліції підтримав цю пропозицію. Пані д’Ербемон звернулася до однієї з найбільших газет, і з її допомогою вдалося розгорнути рух за впровадження білої палички у всій Франції. 7 лютого 1931 року на спеціальних урочистостях за участі воєнного міністра та міністрів освіти й охорони здоров’я вона вручила білі палички першому Президентові осліплих французьких ветеранів першої світової війни і представникові цивільних незрячих.

У Сполучених Штатах завдяки зусиллям деяких видатних діячів Національної федерації сліпих в 50-х, 60-х роках розгортається широка кампанія з роз’яснення проблем людей з інвалідністю серед американського суспільства, її наслідком було прийняття Конгресом рішення проголосити 15 жовтня Днем безпечної білої тростинки. Вперше цей день відзначався з ініціативи президента Ліндона Джонсона в 1964 році. В подальшому він був визнаний Міжнародним днем білої тростини загальним зібранням Міжнародної федерації сліпих (попередниці Всесвітньої спілки сліпих) 1969 року в Коломбо. У всесвітньому масштабі день відзначався наступного року. В 1992 році Всесвітня спілка сліпих виступила з ініціативою відзначати 15 жовтня як День білої тростини Об’єднаних Націй, але позитивного рішення досі немає. На четвертому загальному зібранні Європейської спілки сліпих у Польщі була прийнята ухвала, аби кожна національна організація добивалася офіційного визнання та підтримки від свого уряду Міжнародного дня білої тростини.

Зараз Міжнародний день білої тростини відзначається в багатьох країнах світу. Спілки сліпих намагаються цього дня разом зі зрячими проводити відповідні акції, спрямовані на посилення інтеграції незрячих у суспільство. Вони прагнуть в першу чергу зацікавити засоби масової інформації, громадську думку, привернути увагу центральних та місцевих владних структур до своїх проблем. Особливо широко відзначається цей день в країнах Західної Європи. У деяких європейських державах проблеми людей з інвалідністю по зору порушуються перед громадськістю і в листопадові дні, пов’язані з початком масового навчання сліпих Валентином Гаюї. У Фінляндії це другий тиждень листопада, в Чехії – 15 листопада.

В Україні День білої тростини мало відомий, хоча незрячим ще треба багато чого зробити для зміни суспільної свідомості і створення позитивного образу сліпої людини, особливо у свідомості працедавців та чиновників з владних структур. Існує також чимало проблем і потреб, про які належить постійно нагадувати суспільству.

«Перший крок» — відео збірник порад для людей у родині яких є незрячий опубліковано на каналі Навчально-інформаційного комп’ютерного центру Українського товариства сліпих в youtube.

Після повномасштабного вторгнення рф значно збільшується кількість військових, які отримали поранення очей під час бойових дій. Такі типи поранень є дуже складними у лікуванні та нерідко ведуть до часткової чи повної втрати зору.

Родина, друзі, близькі люди тих, хто втратив зір, часто не мають відповідних знань і навичок  для створення доступного, комфортного простору в помешканні, адаптації звичних речей, предметів для незрячого, правил супроводу тощо.

І саме для вас команда авторів підготували ряд роликів, де розказано і показано, як уникнути багатьох помилок та надані поради, як зробити перший крок.

Команда авторів, яка працювала над роликами:
тифлопедагог та інструктор з орієнтування і мобільності Галина Кушнір;
фахівець з невізуальної доступності інформаційних технологій Ігор Кушнір;
тифлопедагог та медик Анастасія Орлова-Артамонова;
сценарист-режисер Олег Павлюх.

Реалізація цієї ідеї стала можлива завдяки підтримці Української діаспора в Канаді, Благодійного фонду «Генерація 4», Rotary Club Kyiv-Sophia (Ukraine), Музею у темряві «Третя після опівночі» / 03:00, lifecell, Навчально-інформаційного комп’ютерного центру Українського товариства сліпих та величезної кількості небайдужих людей, які фінансово також підтримали цю ідею.

Троє вінничан з порушеннями зору відвідують школу орієнтування у просторі та мобільності. На базі Центру реабілітації “Поділля” відкрили таку 11 вересня. Навчання — безкоштовне, триває місяць. З відвідувачами школи займаються інструктори.

“На сьогодні людей з порушенням зору зростає, тим більше після повномасштабного вторгнення як цивільних, так і військових. Постає проблема після виписки з медичного закладу: що робити далі, куди далі йти. Наша мета — створити такі умови для людини з порушенням зору, щоб вона могла сама зорієнтуватися в місті, щоб людина була незалежною, самостійною, активною, знала, як переходити регульовані, нерегульовані перехрестя. Могла вибудувати маршрут від будинку до навчального закладу, до закладу охорони здоров’я або до закладу торгівлі”, — розповіла інструкторка з орієнтування та мобільності Ганна Бевз.

Навчання триває місяць. Щодня з відвідувачами займаються по півтори-дві години.

“Спочатку ми навчаємо людину орієнтуватися в приміщенні, тобто це розвиток збережених аналізаторів: слух, дотик. Це все в нас є, відповідні заняття. Далі просторове уявлення – вони також мають величезне значення для того, щоб людина могла зрозуміти, куди вона вийшла, що перед нею є. Той самий взяти орієнтир. Має бути розуміння, який це: або це трава, або це тактильна плитка, або асфальт, бордюр тощо”, — каже Ганна Бевз.

Навчання у школі – безкоштовне. Групи набирають невеликі. Від трьох до шести осіб. Це, аби кожному приділити максимум уваги. Набір до нової групи стартує у жовтні.

“У кого вже є індивідуальна програма реабілітації – ми також беремо на реабілітацію, в кого є заключення військово-лікарської комісії або просто лікарської-консультативної комісії. Якщо людина втратила зір, вона поки ще немає групи інвалідності, має висновок ВЛК або ЛКК — за цим висновком вона приходить до нас з випискою 027, далі має бути направлено з Управління праці”, — каже Ганна Бевз.