Уряд затвердив Національний план дій з реалізації Конвенції про права осіб з інвалідністю на період до 2025 року

7 квітня 2021 року Кабінет Міністрів України затвердив Національний план дій з реалізації Конвенції ООН про права осіб з інвалідністю на період до 2025 року, який підготовлено Мінсоцполітики на виконання кроку 411 Плану пріоритетних дій Уряду на 2020 рік, затвердженого розпорядженням Кабінету Міністрів України від 09.09.2020 № 1133-р, та відповідно до Указу Президента України від 08.09.2019 № 837 „Про невідкладні заходи з проведення реформ та зміцнення державиˮ.

На практиці Національний план дій допоможе скоординувати роботу центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій щодо подальшої імплементації та реалізації Конвенції ООН про права осіб з інвалідністю та підвищити ефективність дій щодо захисту і забезпечення повного та рівного користування особами з інвалідністю всіма правами людини та основоположними свободами.

Національний план дій з реалізації Конвенції про права осіб з інвалідністю на період до 2025 року ґрунтується на рекомендаціях, викладених у Стратегії Ради Європи про права осіб з інвалідністю на 2017–2023 роки, щорічній доповіді Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, звіті громадських об’єднань людей з інвалідністю ,,Включення і рівність”, підготовленому громадською спілкою ,,Всеукраїнське об’єднання ,,Національна асамблея людей з інвалідністю України” за підтримки Посольства Великої Британії в Україні.

Джерело: Міністерство соцiальної політики України

Пішла з життя Наталія Мовчан-Малинська

Наталія Мовчан-Малинська

30 березня 2021 року після важкої, нерівної боротьби з короновірусом COVID-19 на 42 році життя зупинилось серце керівника відокремленого підрозділу ВГО «Генерація успішної дії» в Одеській області Наталії Мовчан-Малинської.

ВГО «Генерація успішної дії» в глибокій жалобі з приводу передчасної смерті Наталії Мовчан-Малинської та висловлює свої щирі співчуття всім рідним і близьким людям померлої.

Наталія народилась в Одесі 30 травня 1979 року. Вищу освіту здобула в Южноукраїнському національному педагогічному університеті імені К. Д. Ушинського.

Життя Наталії було плідно пов’язано з ВГО «Генерація успішної дії», де вона очолювала осередок організації в Одеській області 12 років.

Наталія була неймовірно доброю, чуйною та щирою людиною, яка завжди посміхалась та надихала. У нашій пам’яті вона залишиться душею колективу, людиною, яка вміла вислухати, знайти потрібні слова та вірне рішення.

Наталія назавжди залишила свій слід у наших серцях і душах. Світла пам’ять!

Слабозорі діти в інклюзивному класі: роль учителя й асистента, помилки. Частина 2

У першому тексті із серії матеріалів про навчання слабозорих і незрячих дітей “Нова українська школа” розповідала про підготовку вчителів та батьків до приходу такої дитини в школу.

Для цього тексту “Нова українська школа” поговорила з Вірою Ремажевською, засновницею й заступницею директора з методично-експериментальної роботи НРЦ “Левеня”, президенткою Всеукраїнської громадської організації працівників спеціальної та інклюзивної освіти, кандидаткою наук і доценткою, про таке:

  • чи треба послаблювати програму для слабозорих і незрячих дітей;
  • як мають співпрацювати сім’я та школа;
  • які ролі асистента вчителя та вчителя на уроці;
  • як підготувати дітей до приходу в клас дитини з порушеннями зору;
  • яких помилок найчастіше припускаються педагоги в роботі зі слабозорими дітьми.

Читайте також “Як працювати зі слабозорими та незрячими дітьми в інклюзивному класі. Підготовка”

ЧИ ТРЕБА ПОСЛАБЛЮВАТИ ПРОГРАМУ СЛАБОЗОРИМ І НЕЗРЯЧИМ ДІТЯМ

Зміст навчання для дітей із порушеннями зору має бути таким самим, як для дітей, які добре бачать. Жодних винятків! Ми маємо пам’ятати, що в таких дітей основний засіб компенсації – не слух, не зір, не дотик, а мислення. Якщо ми навчимо дитину користуватися іншими способами отримання інформації і ввімкнемо потужний механізм компенсації, то дитині все вдаватиметься”.

Наприклад, одна людина може пояснити іншій, що таке маракуйя, хоча перша ніколи не куштувала цей фрукт: він подібний на ківі, якщо його розрізати, то на зрізі він як агрус, а пахне, як суниця. Так, це працює й зі слабозорими та незрячими дітьми.

Головне, каже пані Віра, – щоби дитина формувала правильну картинку. Так, дорослі мають послухати її відповідь і переконатися, що те, що вона намалювала в уяві, – справді те, що є.

“У жодній країні немає послаблень для слабозорих дітей. Тільки в наших головах залишився “совок”, коли діти з ООП не складали іспити чи вступали в університети поза конкурсом. Так, навчання є особливим, треба використовувати інші методи, але не змінювати зміст.

Я пам’ятаю, як 20 років тому цілий спеціальний клас перейшов із “Левеня” у звичайну школу в 5 клас. Й от я спілкуюся з учителькою історії, а вона каже: “У нас великий обсяг матеріалу, діти не встигають читати, тому я викидаю певні параграфи”. Я була в шоці. А якщо дитина потім захоче стати істориком, а в неї будуть прогалини в знаннях? Так робити не можна!”.

ЯК МАЮТЬ СПІВПРАЦЮВАТИ СІМ’Я ТА ШКОЛА

Мій досвід говорить, що педагоги й батьки рідко розуміють одне одного. А насправді це має бути потужний тандем. І батьки мають усвідомлювати, що рішення про інклюзивне навчання – це рішення про некомфортне життя. Бо це – величезна робота”.

Насамперед у співпраці важливе бажання вчителя зрозуміти особливу ситуацію сім’ї. Йдеться про такт у спілкуванні з батьками та уважність. Адже часто батьки можуть бути вразливими, і це може бути наслідком негативного спілкування з педагогами з інших закладів освіти, з лікарями та іншими людьми.

Як і вчителі, батьки мають бути поінформовані. Без інформації складно зрозуміти поведінку дитини. І це, вважає Віра Ремажевська, – частково про наслідки закритості українського суспільства. Мовляв, у нас не прийнято ділитися своїми проблемами, щиро й відверто розказувати про проблеми, які можуть бути з дитиною.

Батьки бояться, а це могло би допомогти іншим. Зокрема, батькам дітей із типовим розвитком. Адже в них виникає страх, що їхнім дітям приділятимуть менше уваги через появу в класі дитини з ООП. Вони фантазують, як це негативно може вплинути на їхніх дітей. Тому друга порада така: усі побоювання і проблеми мають висловлюватися вголос і педагоги мають сприймати їх серйозно. Не можна відмахнутися від проблеми, якщо, на думку вчителя, це не проблема.

Я ніколи не забуду, як незряча дитина працювала з брайлівською машинкою, а її стукіт заважав іншим дітям сприймати матеріал. Згодом ми обговорювали цю ситуацію з колегами зі Швеції, і вони запропонували пересаджувати дитину: аби спочатку вона сиділа біля одного, потім біля другого. Але це ж не вихід  стукати біля кожного за порядком. Тому це також треба обговорити завчасно”.

Відкритий діалог між батьками, учителями, адміністрацією та учнями дасть свої результати, а батьки дітей із типовим розвитком бачитимуть в інклюзії користь, вважає Віра Ремажевська. І розповідає, що готували нове положення про навчально-реабілітаційні центри, де передбачали можливість навчання дітей із типовим розвитком в умовах спеціальної школи. Це – таке собі інклюзивне навчання навпаки. Однак нині таку можливість виключили. Мовляв, бюджетний кодекс не передбачає можливості спільно фінансувати навчання різних дітей (діти в спеціальних закладах освіти фінансуються з обласного бюджету, а діти у звичайних школах – з місцевого).

Свого часу цей досвід пані Віра почерпнула в США. Тож на початку створення “Левеня”, окрім спеціальних, там були і звичайні класи.

До мене приходили батьки дітей із типовим розвитком і казали: “Як класно, що моя дитина ходить до вас. Вона почала розуміти життя по-іншому. Ми прийшли на День народження, на якому була дитина в окулярах, і хтось із дітей почав насміхатися з неї, а мій син сказав: “Ти що, я навчаюся в школі, де багато таких дітей. І вони такі класні! Вони нічим від нас не відрізняються”.

Якщо в дитинстві закладається розуміння багатобарвності світу, то згодом ніхто не буде шарахатися від незрячої людини на зупинці. Це класно для розвитку суспільства загалом. Але переваги батьки дітей із типовим розвитком побачать із часом”.

Фото надала Віра Ремажевська

ЯКА РОЛЬ АСИСТЕНТА ВЧИТЕЛЯ НА УРОЦІ

Правила й поради:

1. Асистент вчителя – це не тлумач і не поводир. Це – радше робота за межами класу, досить непомітна, але дуже помічна. Йдеться про підготовку матеріалів, які вчителю складно підготувати одному, вивчення маршрутів.

Пані Віра пригадує випадок, як батьки з дитиною пройшли службу ранньої допомоги, були в спеціальному дошкіллі й навчалися в спеціальній початковій школі в НРЦ “Левеня”. А в 5 класі дитина пішла у звичайну школу. Спеціалісти з “Левеня” супроводжували дитину. Але сталося так, що два місяці фахівець не відвідував школу, а педагоги не зверталися по допомогу.

За 2 місяці спеціаліст поїхав у школу й повернувся шокованим. Асистентка вчителя пішла на курси підвищення кваліфікації від якїсь громадської організації, яка, напевно, не дуже якісно навчала. Там їй вклали в голову, що вона повинна допомагати.

Й от нашому учню, який усе робив сам, асистент учителя в їдальні підносить їжу як офіціант, забирає брудну тарілку, заводить його з їдальні, хоча хлопчик міг усе сам. Ми побачили розпад сформованих навичок. І найстрашніше, що асистент учителя цього не розумів. Тому головне правило таке: асистент не може замінити дитину!”.

2. Також пані Віра розповідає про асистента глибоко слабозорої дитини, який перекладав з англійської на українську мову на уроці іноземної. Це – не його функція. Саме тому посадові обов’язки – це не формальність. І вони мають бути докладно прописані, з розумінням дитини, з якою працює асистент.

3. Асистент учителя – це також ланка, яка з’єднує педагогів, які мають працювати з дитиною. Це – зв’язковий, який повідомляє про проблему, отримує інформацію, знає, де можна роздрукувати більшим шрифтом, де можна скористатися брайлівським принтером, допомагає озвучувати.

Слабозорі можуть мати розмите зображення. Тоді асистент може використовувати прийом “наведення чіткого контуру” або блідо-жовтий фон і чорні букви. Також такі діти потребують більше часу, щоби розглянути предмет. Якщо ви даєте щось у руки дитині, яка погано бачить, треба піднести предмет до очей, дати понюхати, сприйняти на дотик.

До того ж має бути збільшений час на виконання вправи. Можна робити друковану основу для контрольної роботи. Зазвичай дитина переписує умови задачі або умови прикладу в зошит із дошки. У дитини з порушеннями зору на це піде значно більше часу. Тому краще дати друковану основу, де вже написані приклади, а дитина просто розв’яже їх. Усе це – завдання асистента”.

Згодом незряча або слабозора дитина зможе розв’язувати приклади швидше за інших, як каже пані Віра. Бо вона матиме алгоритм розв’язання в пам’яті, а зряча дитина послуговується зором. Але під час навчання, поки дитина призвичаїться, їй треба більше часу на завдання. І це треба обговорювати з дітьми, адже їм буде незрозуміло, чому слабозорій дитині дають друковану основу, а іншим – ні.

4. Асистент учителя не має коментувати кожну дію вчителя. Пані Віра пригадує випадок із її донькою:

Нині модною стала аудіодискрипція або тифлокоментування фільмів. А моя незряча донька пояснює, що коментування їй заважає. Каже: “Якщо я чую, як барабанить дощ, не треба розказувати, що йде дощ. Це відволікає від того, що відбувається”.

Асистент повинен навчитися правильно коментувати те, що відбувається на уроці. Натомість, якщо, наприклад, немає аудіокниги, а дитина має прочитати твір, то долучаються батьки.

Треба просто брати книжку й читати зі своєю дитиною. Це і є допомога. Коли моя незряча дитина вступала в університет, треба було начитати їй посібник із біології. Я просто взяла відпустку – і начитала її”.

ЯКА РОЛЬ УЧИТЕЛЯ

Правила й рекомендації:

1. Основна функція вчителя  подавати навчальний матеріал.

2. Учитель, який навчає в класі дитину з порушеннями зору, має пам’ятати: якщо він користується мультимедійною дошкою, використовує комп’ютер або відеоряд, то повинен попередити про це асистента. А той має мати навички аудіодискрипції і прокоментувати, що там відбувається. І зробити це так, щоби не заважати іншим.

Неможливо дати універсальну пораду, як навчати слабозору або незрячу дитину. Треба виходити з конкретної ситуації. Але мають бути чітко прописані обов’язки вчителя та асистента. Вони не мають перетинатися, а доповнювати один одного. І все ж таки маємо пам’ятати, що урок веде вчитель”.

3. Учитель повинен навчитися читати сигнали, які подає йому слабозора дитина. Наприклад, дитина може соватися на стільці чи встати з-за столу посеред уроку. Вчитель має зрозуміти, чому це відбувається. Навряд це тому, що дитині нецікаво. А, можливо, поведінка інших дітей заважає їй сконцентруватися.

Є багато психологічних нюансів у дітей із порушеннями зору. Наприклад, неможливість активно рухатися сприяє формуванню зайвих рухів. Так, дитина може постійно натискати собі на очі, розхитуватись.

Також дитина, яка погано бачить, може надто наближатися до іншої людини або брати її за руки. Це, пояснює пані Віра, – те саме, коли зрячі люди спілкуються одне з одним і дивляться в очі, отже – “торкаються” очима. Про це також варто поговорити з дітьми й пояснити їм ситуацію. І це – ще одна функція педагогів і батьків.

Фото надала Віра Ремажевська

ЯК ГОТУВАТИ ДІТЕЙ ДО ПРИХОДУ СЛАБОЗОРОЇ ДИТИНИ

Це треба робити відкрито, щиро, без приниження й підкреслення особливості. Наприклад, треба пояснити дітям, що хтось пише лівою рукою, хтось може погано чути і йому треба сидіти за першою партою, хтось хворів і не може включитися в процес, а хтось погано бачить. Усе це – нормально”, – каже Віра Ремажевська.

Водночас, підготовка дітей до слабозорої дитини в класі точно не має бути “сухою”. Варто грати. Наприклад, діти можуть опинитися в ситуації “я не бачу”. Так, у Німеччині влаштували просвітницький проєкт: у трюмі яхти, якою плавали по Європі, створили 3 кімнати: житлову, імітацію парку й кав’ярню. Охочі могли спробувати, як це – жити всліпу.

Виявилося, що взяти чашку кави, знайти вільний стілець і сісти за стіл – це шалена проблема. Таку ситуацію можна спробувати програти з дітьми в їдальні: запропонувати їм всліпу насипати цукру в чашку чи налити води в склянку. Мовляв, бачите, як це непросто, а в клас прийде дитина, яка може нас навчити цього.

Ми маємо пояснити, що світ сприймається не лише за допомогою очей, що можна отримати багато інформації за допомогою слуху чи дотику. Свого часу професор Сєченов сказав, що рука й око дають мозку однакову інформацію, окрім того, що рука не може визначити колір і відстань, якщо вона далеко. Важливо розуміти, що ми не просто сприймаємо світ, а світ – це наше мислення”.

Пані Віра наголошує, що буденні ситуації треба коментувати й обговорювати з дітьми. Наприклад, буває, що дитина з порушеннями зору повністю дезорієнтована, коли в неї є залишки зору, через неправильну проєкцію світла. Наприклад, вона може бачити вікно з протилежного боку, тому наштовхуватиметься на предмети. Це треба обговорити з іншими дітьми й пояснити. Інакше дитина, якій потрібно більше часу на сприйняття інформації або на виконання завдань, буде дратувати однокласників.

Від непроговорення ситуацій погане ставлення до слабозорої дитини може виникнути навіть у межах однієї сім’ї. Пані Віра пригадує, як старша дитина мала глибокі порушення зору, а її сестра, молодша на рік, вкрай негативно ставилася до неї. Отже, каже, батьки щось неправильно побудували в стосунках дітей. Вочевидь, більше уваги приділяли дитині, яка погано бачить, а недостатньо любові й уваги отримала здорова дитина.

Фото надала Віра Ремажевська

У пані Віри також двоє дітей, і незряча дитина на 10 років старша від молодшої доньки. Коли народилася молодша дитина, жінка багато працювала над побудовою стосунків між ними. Нині одній 40 років, другій  30, і вони дуже близькі. Це, каже, через те, що в молодшої ніколи не було відчуття незручності, що в неї незряча сестра.

Навпаки – ми це відверто обговорювали. Наприклад, “Так, наша Віра не бачить, але це нічого не означає. Подивись, яка вона цікаво, як вона багато знає, з нею точно можна подружитись, і вона може бути цікавою твоїм друзям”. Я пам’ятаю, як молодша дитина в підлітковому віці прийшла і сказала: “Мам, я домовилася в школі, що Віра почитає нам свої вірші. Бо вона дуже гарно пише, а я хочу, щоби мої однокласники бачили, яка в мене класна сестра”.

Це  щоденна робота. І вчитель має щохвилини працювати над побудовою взаємин між однокласниками. А ще колись із колегами з Польщі ми обговорювали це питання в одній з інклюзивних шкіл Гданська. І моя колега сказала таке: “Якби світ був створений дітьми, він був би шалено жорстоким”. І це правда”.

Слабозора дитина може дратувати однолітків тим, що вона неповоротка, не так швидко працює, чогось недобачає, що їй приділяють більше уваги. А в початковій школі остання причина дуже важлива, тому що діти думають так: “Мій учитель належить мені”, а тут є дитина, яка постійно поруч біля вчителя.

Крім того, є небезпека, що вчитель доручатиме комусь із дітей допомогти дитині з ООП. Дитина ж, якій доручили, буде сприймати це як набридливу повинність, і це може ще більше дратувати.

Коли моя старша дочка їхала в університет в інше місто, я їй сказала: “Ніхто не зобов’язаний тебе любити так, як любимо ми. Для того, щоби це сталося, ти маєш завоювати любов. Ти можеш бути корисна для своїх колег, наприклад, у тебе суперова пам’ять”.

Ми маємо розкрити творчий потенціал таких дітей. Головне – що кожен із нас має щось таке, чого не мають інші. Завдання вчителя  підкреслювати це”.

Однак, це не можна робити за допомогою шкільних конкурсів виключно для дітей з ООП штибу “Повір у себе” чи “Крила надії”. Треба, щоби діти з ООП брали участь у звичайних конкурсах. Суспільство однакове для всіх, і цього треба вчити з дитинства.

НАЙБІЛЬШІ ПОМИЛКИ В РОБОТІ ЗІ СЛАБОЗОРИМИ ДІТЬМИ

  1. Коли педагог думає, що має все коментувати слабозорій дитині, то повинен вміти це робити. Коментар – це не висловлення своєї думки й не формування свого ставлення до ситуації, людини чи події, це – констатація факту.
  2. Вчителі забувають, що дитина вже чогось навчилася до приходу в школу. Можливо, у неї були хороші педагоги. Тому не треба думати, що вона несповна розуму або має інтелектуальні обмеження. Дитина з порушеннями зору – це дитина, яка здатна зрозуміти вказівку й не потребує розтлумачень очевидних речей.
  3. Гіперопіка. І це стосується не лише батьків. Не треба робити все замість дитини. Наприклад, збирати портфель чи застібати гудзики.
  4. Коли батьки або вчителі заперечують особливості розвитку, але вони є. Формування уяви, створення картинок у голові, використання карт – усе це не можна відкидати.
  5. Не можна казати, що це – особливі діти. Це – просто діти, як мають специфічні проблеми і спеціальні потреби. Про це можна відверто поговорити з батьками й поцікавитися, як краще називати їхню дитину, яка правильна термінологія і як це прийнятно в сім’ї. Наприклад, поняття “сліпота” є у всьому світі, але в Україні це вважається образою.
  6. Нерозуміння поведінки незрячої дитини. Треба розібратися і зрозуміти, чому, наприклад, дитина хоче підійти ближче або постійно натискає на око.
  7. У навчанні дітей із порушеннями зору дуже важливу роль відіграють технічні засоби. Помилка педагогів та батьків у тому, що вони забувають про це.

Десь 10 років тому була велика державна програма, спрямована на забезпечення корекційним обладнанням спеціальні заклади. За нею ми отримали багато збільшувальних приладів. Тоді провели дослідження і виявили: якщо дитина вміє користуватися лупою правильно, то може подолати свою слабозорість у такий технічний спосіб. Раніше це було неможливо уявити. Але, безумовно, усі технічні засоби – дуже дорогі. Тому я мрію, щоби держава нам у цьому допомогла. Інклюзивне навчання успішне там, де забезпечене суспільство”.

Джерело

Титульне фото надала Віра Ремажевська.

Як працювати зі слабозорими та незрячими дітьми в інклюзивному класі. Підготовка

40 років тому у Віри Ремажевської народилася незряча донька. Відтоді вона почала вивчати, як розвивається така дитина, як із нею працювати, і почала працювати в школі для незрячих дітей.

Згодом створила Навчально-реабілітаційний центр для дітей із порушеннями зору “Левеня” і 22 роки була його директоркою, поки цьогоріч не делегувала обов’язки, ставши заступницею директора з методично-експериментальної роботи. До слова, її донька нині – успішна практична психологиня.

Пані Віра каже, що неможливо дати універсальну пораду, як навчати слабозору або незрячу дитину. Треба виходити з конкретної ситуації. Однак у педагогів, які працюють зі слабозорими дітьми, має бути засадниче розуміння, хто такі слабозорі діти, чому вони поводяться так, а не інакше, який різновид слабозорості вони мають, як пояснити це іншим дітям і чого точно не можна робити в класі.

У першому тексті “Нової української школи” читайте про підготовку вчителів та батьків до приходу слабозорої дитини в школу:

  • слабозорі й незрячі діти – що вони бачать і не бачать;
  • як обрати школу;
  • як підготуватися вчителю.

СЛАБОЗОРІ ТА НЕЗРЯЧІ ДІТИ – ЩО ВОНИ БАЧАТЬ І НЕ БАЧАТЬ

Якщо ви запитаєте пересічну людину, то вона вам скаже, що незряча людина  це людина, яка зовсім не бачить. Але це не так”, – каже Віра Ремажевська.

Пані Віра пояснює: коли ми перевіряємо зір у лікаря-офтальмолога, то сидимо на відстані 5 метрів від таблички з літерами. Якщо бачимо 10-й рядок у таблиці, отже – маємо “одиничку”, тобто нормальний зір. Якщо дивимося на табличку в окулярах і бачимо тільки 4-й рядок, то маємо 40 % зору – і це вже слабозорість.

Слабозорість може бути й із 10 %. Тоді в кабінеті окуліста людина бачитиме тільки 2 великі літери – “Ш” і “Б”. Якщо дитині треба підійти на відстань 2 метри, щоби їх побачити, то це вважається практичною сліпотою. Сліпота – це втрата зору від 0 до 4 %. І, наприклад, 4 %, каже пані Віра, – це доволі багато.

Тобто незряча людина теж щось бачить. Колись у мене була незряча колега, вчителька математики. Вона не бачила одним оком, а на другому мала 2 % зору. Утім, вона сама заповнювала класний журнал, бо добре бачила зблизька. А от орієнтуватися в просторі не могла”.

До того ж людина може вважатися слабозорою не тільки через те, що в неї знижений центральний зір, тобто гострота зору. Різко звужене поле зору – це теж слабозорість. Наприклад, якщо ми згорнемо пальці “в трубочку” і приставимо до ока, а тоді спробуємо подивитися на світ, то зможемо добре бачити свій телефон, але зовсім не бачитимемо, що відбувається навколо. Це – так званий трубчастий зір. І навіть за стовідсоткової гостроти, але різко зменшеному полі зору дитина вважатиметься слабозорою.

Також можуть бути порушення дії очних м’язів. Наприклад, косоокість – коли один із шести груп м’язів ока, які дають нам змогу дивитися вверх, вниз, праворуч, ліворуч, вертикально,горизонтально, навкісно, – погано працює. Оскільки він слабший, то інші мязи перетягують на себе очне яблуко – і виникає косина. Так-от, великий кут косини – це теж проблема.

Отже, щоби зрозуміти, де посадити дитину в класі, вчителю насамперед треба дізнатися, як і що вона бачить на такій відстані. Також вчителі повинні дозволяти слабозорій дитині підходити до дошки, якщо вона чогось недобачає.

У висновках ІРЦ мають розкрити не проблему, а потенційні можливості дитини. Якщо цього немає, то, можливо, треба звернутися до спеціалістів, які можуть це розтлумачити. Як правило, це не лікарі. Вони бачать око і проблеми ока. А як дитина використовує зір для навчання, на жаль, рідко можуть пояснити. Треба шукати спеціалістів, які з цим працюють”, – пояснює Віра Ремажевська.

ЯК ОБРАТИ ШКОЛУ Й ЧОМУ ЦЕ ВАЖЛИВО

За словами Віри, батькам та спеціалістам треба розглянути три аспекти інклюзивного навчання дитини з порушеннями зору:

  1. Умови – для того, щоби відвідування школи було успішним.
  2. Діяльність усіх педагогів (учителя, асистента вчителя, працівників ІРЦ).
  3. Дитину та її особливості. Наприклад, особливості поведінки в грі, спілкуванні, навчанні, її вплив на стосунки дітей у класі і вплив дітей на неї.

Пані Віра пояснює, що перше відвідування будь-якої школи – це вихід за межі сім’ї. Часто дитина з порушеннями зору, особливо якщо це глибокі порушення, не ходить у дитячий садок. Це накладає відбиток на неї та на її поведінку. Тому школа – це, можливо, перший соціальний контакт із великою кількістю людей.

Моя незряча донька згадує 1 вересня як найгірший день у житті. Тому що вдома все було зрозуміло, було комфортне перебування в сім’ї, тісний контакт із мамою – і раптом цього не стало. Незвідане й незрозуміле в будь-якої дитини спричиняє страх. Часто ми думаємо, що 1 вересня приносить дітям радість, а насправді це може бути стресовою ситуацією для дитини з ООП, а особливо для дитини, яка не може зорово оцінити, що відбувається”, – пояснює Віра Ремажевська.

Через це початкова школа може стати місцем, де дитина здобуде перший болісний досвід. Це – місце, де відбувається усвідомлення, “хто я”, де виникає перший внутрішній конфлікт через усвідомлення, що “я – інакший”. До того, найімовірніше, дитина не відчувала інакшості, бо батьки це не підкреслюють, і навіть якщо вона ходила в садок, то ситуація гри простіша.

Дитині треба усвідомити, що вона інша, прийняти це й навчитися з цим жити. І це  одне із завдань школи. Адже суспільство створене для зрячих та чуючих. Крім того, початкова школа для такої дитини – це простір для формування почуття власної гідності. Тобто дитина має набути впевненості. Вона має знати, що незважаючи на труднощі, вона може те й те. Чи думати так: “Я можу, навіть через те, що я незрячий” або “Я можу щось таке, чого не можуть інші”. Це важливо”.

Тому Віра Ремажевська радить починати інклюзивне навчання із серйозного ставлення до вибору школи. І наголошує, що вибір школи – це не лише вибір вчителя. Це, зокрема, вибір директора, який розуміє ситуацію й буде сприяти інклюзивному навчання, вибір управління освіти.

Коли ми говоримо про інклюзивне навчання, то нібито передбачаємо, що дитина ходитиме в ту школу, яка поряд із домом. Але не завжди школа, яка розташована найближче до місця проживання, найкраща для вашої дитини. Я вивчала приклади вибору школи в різних країнах. І не завжди бажання батьків є правильним. Тобто не лише мама може сказати “я хочу”. Дуже важливо, щоби були люди, які глибоко вивчатимуть ситуацію”.

Вона каже, що рекомендації ІРЦ полягають не лише в тому, щоби підібрати оптимальну програму, а й у тому, щоби підібрати, якщо ми говоримо про освітній маршрут, заклад, у якому дитина навчатиметься. Тобто рекомендації повинні давати спеціалісти, а батьки мають дослухатися до порад.

Часто нам, батькам, здається, що наша дитина може все й жодних проблем у неї не виникатиме. Це буває в молодих амбітних батьків. Я спостерігала за такими сім’ями, коли непогодження із ситуацією виливалося в заперечення проблем.

І тоді батьки кажуть: “Моя дитина така сама, як усі”, “Вона може все так, як решта”, “Ми їздимо за кордон із нею, ходимо на барабани – і все гаразд”. Але, як правило, батьки наймають приватних тренерів. І в цій ситуації не завжди реально оцінюють, як приймуть дитину однолітки й чи дасть вона собі раду в колективі”.

Віра Ремажевська пояснює: якщо ми уявимо, що шлях дитини в навчанні – це рух вверх, то треба пам’ятати, що він може бути непрямим. І це не суперечить теорії Льва Виготського, який говорив про обхідні шляхи дітей, які мають порушення розвитку. Обхідний шлях або крива – це, наприклад, спеціальне дошкілля, відвідування навчально-реабілітаційного центру. Бо освіта не починається з перших днів перебування в школі.

Фото: автор – Nomadsoul1, Depositphotos

ЯК ПІДГОТУВАТИСЯ ВЧИТЕЛЮ

  1. Попереднє інформування. Педагоги мають усвідомити, що означатиме для них таке інклюзивне навчання. Насамперед, ідеться про більше часу на підготовку матеріалів, більшу самовіддачу.

Ми часто говоримо, що важливо, щоби була добра людина, толерантно ставилася до дитини, мала достатній рівень емпатії. Нічого подібного, цього недостатньо. Педагог повинен витратити дуже багато часу додатково, щоби продумати, підготувати матеріали. Не можна перекладати все на плечі асистента, це – групова робота вчителя, асистента й батьків”.

Таке інформування забирає багато страхів і може підбадьорити. НРЦ “Левеня” займається таким інформуванням. За півроку до того, як дитина має піти до школи, з нею та школою починають працювати.

Ми приходимо до школи й кажемо: “Батьки обрали вашу школу, давайте готуватися разом. Бо ми знаємо, як працювати з такою дитиною, можемо вам допомогти, підказати, як краще організувати простір, запрошуємо до себе, побудьте на уроці, подивіться, як працюють діти, що використовує вчитель, подивіться на матеріали та технічні засоби, які ми маємо”.

Пані Віра каже, що в цьому сенсі в Україні інклюзивне навчання розвивається неправильно. Бо тут протиставляють спеціальну освіту й інклюзивну, хоча й те, і те – це освіта дітей з ООП. Натомість, за кордоном спеціальні навчальні заклади, які мають величезний досвід, де працюють люди зі спеціальною освітою, є ресурсними центрами для інклюзивного навчання.

Бо є специфіка навчання дітей із порушеннями зору, слуху, інтелекту. Вчителю треба розуміти цю специфіку, щоби якісно надати освітню послугу. І батьки, які хочуть віддати свою дитину в інклюзивну освіту, не прагнуть, аби дитина просто соціалізувалася й перебувала в колективі, а потребують якісної освіти.

Якщо у вашому населеному пункті є спеціальний заклад, треба просто поцікавитися, як там працюють. А педагоги шкіл дуже рідко звертаються по допомогу. Не будемо скидати з рахунку й ІРЦ. Але я спілкуюся з багатьма представниками ІРЦ, і, на жаль, там не працюють найдосвідченіші педагоги. Дуже часто це – молоді педагоги, які тільки закінчили виш і не мають досвіду роботи з інклюзивним навчанням”.

Також Віра Ремажевська закликає педагогів брати участь у семінарах і вебінарах Асоціації спеціальної та інклюзивної освіти. Там педагоги можуть ознайомитися з особливостями роботи з дітьми, які мають ООП.

  1. Треба знати, де отримати допомогу вчителю в критичній ситуації. Це – про подолання страху перед незвіданим, невідомим та незрозумілим. Окрім дітей, це також переживають учителі. Наприклад, звернутися до фахівців зі спеціальної школи або ІРЦ.
  2. Відмовитися від щоденних педагогічних стереотипів. Наявність у класі дитини з порушеннями зору – це щоденна гнучкість, креативність і терпіння. Наприклад, має бути обережне введення дитини в новий ритм школи. Бо діти з порушеннями зору живуть ритмами й мають прив’язки до конкретних годин.

Дитину треба привчити до нових вимог, дитячого колективу, шкільного середовища, ознайомити з умовами, з оточенням, де що розташоване. На мій погляд, непогана ситуація, коли ми дозволяємо батькам ненадовго залишитися з дитиною в класі. Має бути м’який вхід дитини в школу та адаптаційний період, щоби вона звикла до того, що її оточує. Найкраще це робити перед початком навчального року.

Я пригадую, як моя незряча дитина після інституту прийшла на роботу, і ми з нею протягом місяця перед початком роботи вивчали, що й де розташоване. Попереднє дослідження точно має бути. Інакше дитина буде скута не тільки через те, що вона не знає оточення, не має хорошого контакту, погано бачить, а ще й через те, що просто не знає, куди їй йти”.

Але є нюанс: серпень у школі – це активна підготовка до навчання. А якщо перенести таке ознайомлення на весну, це не означає, що дитина точно навчатиметься в тому ж кабінеті. Це має продумати адміністрація.

  1. Співпраця батьків і працівників школи має починатися задовго до того, як дитина прийде на навчання. Треба знайти баланс роботи з батьками – аби батьки не диктували педагогу, що робити. Натомість, вони мають окреслити свої очікування від школи. Також батьки мають усвідомлювати, що їхня підтримка буде потрібна протягом усього навчання. І має бути готовність до компромісу.

Якщо батьки не будуть готові нестандартно вирішувати кожну ситуацію, то стануть прихильниками хибного розуміння інклюзивного навчання. Мовляв, кожна ситуація, кожна вправа і гра має бути однаковою для всіх, і моя дитина не буде відставати від інших. Це неправда. Батьки мають розуміти, що будуть такі речі, у яких дитині буде точно важче, а на початку вона, імовірно, у чомусь буде відставати від однолітків”.

  1. Розуміння школи. Віра Ремажевська бачила добре навчених і включних дітей у тісних приміщеннях і з пустими шафами, де в школі розуміли й намагалися втілити в життя ідею інклюзивної педагогіки. Натомість, школа може бути перевантажена великою кількістю всіляких матеріалів, а результату немає.

Нині, коли я бачу у фейсбуці, що люди з хороших міркувань розмальовують інтер’єр шкіл у яскраві кольори райдуги, то думаю, що буде робити дитина, яка має порушення спектру аутизму або гіперактивна дитина, або дитина з порушеннями зору. Також там є дзеркала, які деформують простір. Я розумію: ми так довго жили в сірих нецікавих просторах, що стараємося наситити життя яскравістю. У багатьох країнах, у яких я була, уже від цього відійшли. Усе помальовано в сірі або пастельні тони. Середовище створюється для ока, тому захоплення такими інтер’єрами  це небезпека для дитини з порушеннями зору – у неї “рябитиме” в очах. Школа має це розуміти”.

  1. Супервізії. Ми звикли говорити про супервізії для психологів, які отримують чиюсь негативну інформацію, енергію й мають розв’язувати чиїсь проблеми. Але вчитель, який працює в інклюзивному класі, також перебуває в постійному стресі. Тож практичні психологи шкіл мають перебудувати свою роботу і працювати не лише з дитиною, а й із педагогами. Для педагога дуже важливо почути підтримку, обмінятися досвідом і почути, що він – не єдиний у своїх намаганнях.
  2. Мають бути різноманітні способи співпраці й підтримки, аби дитині було краще в класі. Це можна назвати конструктором Лего. Наприклад, один із таких інструментів конструктора – інформація. Учитель має знати, що собою представляють такі діти, як функціонує око й на якій відстані посадити дитину.

Наприклад, якось я пропонувала своїм вчителям узяти матовий файл і спробувати прочитати крізь нього текст, який вони надрукували як індивідуальну картку для дитини, яка має катаракту. Вони нічого не побачили. Тобто треба розуміти, як очні хвороби впливають на зорове сприйняття, як вони впливають на орієнтування в просторі. Добре, якщо такі особливості прописані у висновку ІРЦ, але не завжди це так. Бо в 95% інклюзивних центрів немає тифлопедагога”.

  1. Спеціалісти можуть відвідувати уроки. Це можуть бути спеціалісти ІРЦ або, якщо школа надає корекційно-розвиткові заняття, то вчителю варто попросити цього спеціаліста побути на уроці, подивитися, як дитина поводиться з іншими.
  2. Розробити маршрути для слабозорої чи незрячої дитини. Наприклад, “клас – роздягальня”, “клас – туалет”, “клас – їдальня”, “клас – спортивна зала”. Їх потрібно намалювати й навчити дитину самостійно ходити ними. Аби дитина знайшла свій стілець або шафку, на них мають бути спеціальні наклейки. Це може бути те, що хоче дитина й що вона найкраще бачить. Наприклад, старий CD-диск – він блискучий і яскравий. А пояснити це іншим дітям можна й тим, що дитина любить музику.
  3. Треба пам’ятати, що дитина має індивідуальні заняття. Вони не тільки мають розвивати увагу, пам’ять і т.д., а й готують дитину до справжнього сприймання матеріалу в класі. Це також важливо обговорити зі спеціалістом, який працюватиме з дитиною.
  4. Працівник ІРЦ або спеціальний педагог повинні допомогти асистенту вчителя правильно підібрати дидактичні матеріали.

Наприклад, ми не маємо починати писати у звичайних зошитах, а в зошиті з дуже широкою лінійкою. Математику також треба писати в зошиті з лінійками, тому що через клітинки в дитини рябить в очах, і вона не бачить тексту. Також треба писати не ручкою, а фломастером, тому що має бути товста лінія  її добре видно. Поступово треба переходити до звичайного зошита й кулькової ручки”.

Також треба пам’ятати, що чорне на білому не завжди добре сприймається. Краще око сприйматиме чорне на блідо жовтому, бо немає різкого контрасту. А для малювання треба давати дитині заготовку з контурами. Також на малюнку не може бути багато зайвих деталей, від яких розсіюється увага.

Є також оптичні засоби корекції, як-от різноманітні лупи. Є й неоптичні засоби – наприклад, картка з прорізом для двох-трьох слів, аби дитина водила ним, читаючи текст. Тоді в неї не рябитиме в очах – вона бачитиме тільки ті слова, які читає.

  1. Треба продумати роботу додаткового педагогічного персоналу. Це може бути педагог-організатор чи практичний психолог, соціальний педагог чи допомога студентів-волонтерів. Тобто варто шукати різні можливості, аби знайти додатковий персонал. Треба розуміти, що асистент вчителя  не нянька.

У наступному тексті ми розкажемо, чи треба послаблювати програму для слабозорих дітей, як мають співпрацювати сім’я та школа, яка роль асистента вчителя, яка роль вчителя, як підготувати дітей до приходу слабозорої дитини і яких помилок найчастіше припускаються вчителі.

Марія Марковська, “Нова українська школа”

Титульне фото: автор – wavebreakmedia, Depositphotos

Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду “Відродження”. Позиція Міжнародного фонду “Відродження” може не збігатися з думкою автора.

Джерело

Звернення Президента України з нагоди Міжнародного дня людей з інвалідністю

Шановні друзі!

Сьогодні ми відзначаємо Міжнародний день людей з інвалідністю – день сприйняття, осмислення, розуміння суті й особливостей щоденного життя людей з інвалідністю, а часто – їхньої боротьби за дотримання своїх прав і свобод.

У реаліях сьогодення людям з інвалідністю набагато складніше. Адже кожен з нас в умовах боротьби з епідемією COVID-19 як ніколи раніше усвідомлює значущість найвищої соціальної цінності – здоров’я. Для людей з інвалідністю питання здоров’я стали актуальнішими в рази.

Тому державна політика за всіма напрямами має безапеляційно враховувати аспект інвалідності, а влада й суспільство повинні докладати максимум зусиль для покращення доступу людей з інвалідністю до медицини, праці, освіти, архітектури, транспорту та інших сфер життєдіяльності.

Я глибоко переконаний, що люди з інвалідністю за будь-яких обставин були, є й залишатимуться взірцем переможної боротьби за свої права, за повноцінне життя нарівні з іншими, за статус України як соціальної та правової держави.

Для мене як Президента важливо орієнтувати дії парламенту, уряду та інших владних інституцій на забезпечення прав і свобод людей з інвалідністю в Україні.

Бажаю вам міцного здоров’я та віри в себе і свою державу!

Володимир ЗЕЛЕНСЬКИЙ

Джерело: president.gov.ua