Мова

Навіть у темряві — жити вільно

25.06.2012

Незрячий викладач без проблем орієнтується на вулицях і вчить інших комп’ютерної грамотності.

До нас на зустріч Андрій Нечитайлов приїхав із Калуша звичайною маршруткою. Попросив зустріти його на зупинці навпроти готелю «Надія». Худорлявий хлопець у чорних окулярах, у руках ціпок, у вухах — навушники. Дорогою до редакції розповідає, що саме навушники дозволяють йому вільно пересуватись. А ще нагадується, що треба передзвонити дружині, бо та залишилася вдома з їхньою малесенькою донечкою й буде хвилюватися.

Від «А» та «О»

Питань до Андрія одразу виникає ціле море. Вирішили почати з роботи. Нечитайлов уже чотири роки працює викладачем комп’ютерної грамотності міжоб­ласної вечірньої спеціалізованої школи для сліпих і слабозорих. Її філіали на Прикарпатті є в чоти­рь­ох містах: Івано-Франківськ, Коломия, Калуш і Снятин. Андрій викладає у Франківську.

 

 «Навчання — один шкільний рік, у групі — шість учнів, — розказує Нечитайлов. — За цей час вони освоюють ази користування комп’ютером. Просто ставиться спеціальна програма з синтезаторами, можна працювати навіть із виключеним дисплеєм, все йде у навушники. Де стоїть курсор, те програма й озвучує. Наприклад, є ярлик «Мій комп’ютер», я його можу знайти гарячими клавішами. «Enter» — зайшов. Стрілками «вверх-вниз» шукаю локальний диск. Так можна знайти будь-яку папку. Так само — інтернет. Для нас найкращий браузер — «Mozilla»: комбінацією клавіш викликаю адресну строку й там виписую адресу. Гарячими клавішами можна рухатися по всіх елементах сторінки».

З його пояснень звучить зов­сім не складно. Але уявіть, як би це робили ви? Ті всі комбінації клавіш, як і їхнє місце на клавіатурі, треба просто вивчити напам’ять. Незрячі користуються звичайнісінькою клавіатурою. Андрій каже, що вчить спочатку ставити вказівні пальці на літери «А» та «О» — на них є невеличкі виступи, а далі вже можна усе набирати не відриваючи рук.

Учні вчаться працювати з файлами та папками, редагувати тексти, «блукати» інтернетом, користуватися різними плеєрами, навіть міняти параметри локальних дисків. І «школярі» тут найрізноманітніші, від 20 до 63 років. Саме стільки було найстаршому.

«Дідусю важко те давалося, — пригадує викладач. — Але він був дуже впертий. От, учив його заходити в папку та відкривати музику. Той 20 разів повторює, відточує до автоматизму. Приходить на другий раз — забув. Але тепер запам’ятовував за 10 пов­торів. І так помаленьку вчився. До тої справи треба дуже багато терпіння. А ще я жартую: забули, то не треба мені буде придумувати, що далі вчити, повторюємо».

Деякі його учні так добре освою­ють комп’ютер, що вже й іншим допомагають та далі освоюють усі можливості прогресу, які можуть полегшити їм життя. Для прикладу, «озвучений» телефон.

«На телефон (обов’язково смартфон) ставиться спеціальна програма, — далі розповідає Анд­рій. — Вона коштує 130 євро. Але їх ніхто не купує, переважно «зламують». Більшість користується російськими синтезаторами, бо український є один і в нього голос, як каже моя дружина, геморойний. І вперед — електрон­на пошта, GPS, смс, телефонна книга, всі налаштування, плеєри — усе доступно».

До слова, саме завдяки такому навігатору Андрій майже безпроблемно пересувається. Щойно підійшовши до нашої редакції, він «забив» цю точку на свою карту. Якщо потім буде поблизу, то навігатор назве йому цю точку, скільки до неї метрів і напрям руху. І так щодо кожного місця. Одне «але»: перед тим треба все одно піти та самому «позабивати» ці точки у навігатор.

Техніка проти Брайля

До речі, всіх цих технічних премудростей Андрій Нечитайлов навчився сам. Зір хлопець втратив через хворобу в 14 років. До того вчився у звичайній франківській школі. Потім навчання довелося продовжити у львівській спец­школі, після чого одразу ж поступив у Прикарпатський університет, на стаціонар психологічного факультету. Каже, що перші роки вчився переважно по конспектах — їх писав шрифтом Брайля.

«На третьому курсі зрозумів, що для навчання треба комп’ютер, — говорить Андрій. — Домовився, аби в університетській лабораторії мені дозволили озвучити старий комп’ютер. Друг із Калуша, теж Андрій, він нині там веде такі ж курси, взявся допомогти. Озвучили. Але з того навчання не було ніякого — то клас закритий, то ще щось».

Тоді він пішов у Білу хату, мовляв, така історія, мені треба комп’ютер для навчання, то чи не можете допомогти. Як не дивно, помогли. З ОДА виділили 2,5 тис. грн. «То були чималі гроші на той час, — пригадує він. — Узяв найпотужніший комп’ютер, а монітор — старий, беушний, так, аби був. Почав читати по нету, писав курсову, магістерську. І так помаленьку вчився».

У 2008 році, коли на Прикарпатті відкривали курси для незрячих, йому запропонували роботу викладача. І то у двох містах — Франківську та Коломиї. «Були люди, які казали: та як ти будеш добиратися?! Але для мене цікаво вивчати нові місця, — каже Андрій. — От приїхав уперше, відмітив на навігаторі. Пішов, чую десь люди говорять, питаю. Просто не треба соромитися. Бо багато незрячих не ходять вулицями тому, що встидаються того, як на нас реагують. Я й сам перший раз боявся вийти надвір — а що сусіди скажуть? Але за п’ять років навчання багато чого позбувся».

Просто життя

Рік тому Андрієві довелося освоїти нове місто — Калуш. Саме туди, у рідне місто його дружини Вікторії, він переїхав після весілля.

«З Вікою ми познайомилися у християнському таборі для незрячих, на березі Азовського моря, — розповідає Андрій. — В останній день нас посадили поруч, ми розговорилися. Потім довго спілкувалися, мене просто тягнуло до неї — і все. Через півроку я освідчився, ще через чотири місяці ми одружилися. Знаєте, раніше знайомі радили — та вибирай собі хоч трохи зрячу, аби помагала. Але я просто щасливий з нею й не думаю, що з кимось міг би бути щасливішим».

Андрій зізнається, що саме після одруження став значно самостійнішим. І йдеться тут не про технічні прибамбаси, він у них і так непогано знався, а про прості премудрості життя. «Як жив із мамою, то був лінивий, — сміється він. — Мамо, зроби чай, зроби ще щось. А Віка стала мене трохи присоромлювати. І то був стимул вчитися — хоч почати чай самому робити. А після одруження учила всьому — і готувати, і прибирати. Тож, коли вона була вагітна, я її повністю заміняв».

Сьогодні їхній донечці Богданці два з половиною місяці. «Після пологів нас питали про генетику, коли та як втратили зір, — ділиться Андрій. — Але ми знали, що це не спадкове. Коли їй виповнилося два місяці, повезли до Франківська на огляд — все нормально, бачить».

Поки що їм з малечею допомагає мама Вікторії, хоча подружжя впевнене — вони впораються. Андрій каже, що спочатку боявся брати малу на руки, носити з кімнати у кімнату, купати, але, виявилося, що це зовсім не проблема. І все у них вийде — вони не перша й не остання така сім’я. Зізнається, що нині його найбільша мрія — виховати доньку справжньою християнкою. Бо знає, що Бог ніколи нас не покидає. Головне — вірити й жити за його заповідями.

Людям, які стикнулися з такою ж бідою, Андрій радить: «Не звертайте уваги на те, що говорять про ваші можливості інші. Вірте у себе та йдіть уперед».

Опубліковано в рамках проекту «Доступний світ» за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні

Джерело: Іванофранківський тижневик «Репортер»

Пошук по сайту

банер-посилання на сайт «Коаліція з протидії дискримінації в Україні»

Ми в соціальних мережах