Общественные объединения выбрали восьмого члена Наблюдательного совета НСТУГромадські об’єднання обрали восьмого члена Наглядової ради НСТУ

30 октября 2015 года на конференции по избранию члена Наблюдательного совета Национальной общественной телерадиокомпании Украины в сфере защиты прав лиц с особыми потребностями в этот орган от общественных объединений и ассоциаций избрана Наталия Скрипку, исполнительного директора ВОО «Национальная Ассамблея инвалидов Украины».

Предварительный отбор прошли 14 организаций – ВОО «Украинская спортивная федерация инвалидов с недостатками умственного и физического развития», ВОО «Спортивная федерация незрячих Украины», ВОО инвалидов «Украинское общество глухих», ВОО инвалидов по зрению «Генерация успешного действия», ВОО инвалидов пользователей психиатрической помощи «Юзер», ВОО «Коалиция защиты прав инвалидов и лиц с интеллектуальной недостаточностью», ВОО онкоинвалидов «Вместе против рака», Всеукраинская организация инвалидов «Союз организаций инвалидов Украины», ВОО инвалидов «Группа активной реабилитации», ВОО «Украинский союз инвалидов – ВСЕ », МОО« Фонд помощи детям с синдромом аутизма «Ребенок с будущим», ВОО «Национальная Ассамблея инвалидов Украины», ВМОО студентов – инвалидов «Гаудеамус», ВОО «Украинское общество слепых».

Их кандидатами в Наблюдательный совет НСТУ стали Ирина Алексеева, Наталья Алексеенко, Владимир Гончаренко, Геннадий Евсевьев, Руслан Имерелли, Раиса Кравченко, Лариса Лопата, Василий Назаренко, Олег Полозюк, Оксана Потимко, Инна Сергиенко, Наталья Скрипка, Наталья Щербань.

Представители двух организаций – ВОО «Украинский союз инвалидов – ВСЕ» и Всеукраинской организации инвалидов «Союз организаций инвалидов Украины» на конференцию не пришли.

По результатам тайного голосования наибольшее количество баллов получили Наталья Скрипка – 58, Инна Сергиенко – 39, Владимир Гончаренко – 37, Геннадий Евсевьев – 33, Наталья Щербань – 30. Таким образом, членом Наблюдательного совета общественного вещателя от общественных объединений и ассоциаций , что диютьу сфере защиты прав лиц с особыми потребностями, избрана Наталия Скрипку.

Амал Эль-Атифа, представительница Посольства Канады в Украине, которая наблюдала за ходом конференции, отметила, что стала свидетелем подлинно демократического процесса. «Украинцы мечтали об общественном, и теперь эта мечта становится реальной», – высказалась она.

Наличие, хотя и неформального, Наблюдательного совета НОТУ уже является защитой для общественного вещателя, отметил генеральный директор Национальной телекомпании Украины Зураб Аласания. «Вы – общество, и это – действительно демократия, – сказал он. – Я все больше и больше верю в процесс создания общественного ».

Напомним, во время предыдущих конференций членами Наблюдательного совета Национальной общественной телерадиокомпании Украины членами Наблюдательного совета от общественности стали: Алексей Панич (ОО «Научно-издательское объединение« Дух и Литера ») – от сферы образования и науки, Владимир Брынзак (Национальный олимпийский комитет Украина) – от сферы физического воспитания и спорта, Татьяна Лебедева (ВОО «Независимая ассоциация телерадиовещателей») – от сферы журналистики, Тарас Шевченко (ОО «Институт Медиа Права») – от правозащитной сферы, Вадим Городской (ОО «Трансперенси Интернешнл Украина») – от сферы защиты интересов детей и молодежи, Евгений Глибовицкий (ОО «Форум издателей») – от творческой сферы, Виктор Таран (ОО «Объединение« Центр политических студий и аналитики ») – от сферы местного самоуправления.

Представителя от сферы обеспечения прав национальных меньшинств 19 октября выбрать не удалось, так как двое кандидатов в трех турах голосования набирали одинаковое количество баллов. В этой сфере будет проведена повторная конференцию. Уже объявлено о приеме документов от общественных объединений.

Национальный совет Украины по вопросам телевидения и радиовещания

30 жовтня 2015 року на конференції з обрання члена Наглядової ради Національної суспільної телерадіокомпанії України у сфері захисту прав осіб з особливими потребами до цього органу від громадських об’єднань та асоціацій обрано Наталію Скрипку, виконавчого директора ВГО «Національна Асамблея інвалідів України».

Попередній відбір пройшли 14 організацій – ВГО «Українська спортивна федерація інвалідів з вадами розумового і фізичного розвитку», ВГО «Спортивна федерація незрячих України», ВГО інвалідів «Українське товариство глухих», ВГО людей з інвалідністю по зору «Генерація успішної дії», ВГО інвалідів користувачів психіатричної допомоги «ЮЗЕР», ВГО «Коаліція захисту прав інвалідів та осіб з інтелектуальною недостатністю», ВГО онкоінвалідів «Разом проти раку», Всеукраїнська організація інвалідів «Союз організацій інвалідів України», ВГО інвалідів «Група активної реабілітації», ВГО «Українська спілка інвалідів – УСІ», МГО «Фонд допомоги дітям з синдромом аутизму «Дитина з майбутнім», ВГО «Національна Асамблея інвалідів України», ВМГО студентів – інвалідів «Гаудеамус», ВГО «Українське товариство сліпих».

Їхніми кандидатами до Наглядової ради НСТУ стали Ірина Алексєєва, Наталія Алексєєнко, Володимир Гончаренко, Геннадій Євсев’єв, Руслан Імереллі, Раїса Кравченко, Лариса Лопата, Василь Назаренко, Олег Полозюк, Оксана Потимко, Інна Сергієнко, Наталія Скрипка, Наталія Щербань.

Представники двох організацій – ВГО «Українська спілка інвалідів – УСІ» та Всеукраїнської організації інвалідів «Союз організацій інвалідів України» на конференцію не прийшли.

За результатами таємного голосування найбільшу кількість балів отримали Наталія Скрипка – 58, Інна Сергієнко – 39, Володимир Гончаренко – 37, Геннадій Євсев’єв – 33, Наталія Щербань – 30. Таким чином, членом Наглядової ради суспільного мовника від громадських об’єднань та асоціацій, що діютьу сфері захисту прав осіб із особливими потребами, обрано Наталію Скрипку.

Фотографія Наталії Скрипки

Амал Ель-Атіфі, представниця Посольства Канади в Україні, яка спостерігала за перебігом конференції, зауважила, що стала свідком справді демократичного процесу. «Українці мріяли про суспільне, і тепер ця мрія стає реальною», – висловилася вона.

Фотографія Амал Ель-Атіфі, представниці Посольства Канади в Україні

Наявність, хоча і неформальна, Наглядової ради НСТУ уже є захистом для суспільного мовника, зазначив генеральний директор Національної телекомпанії України Зураб Аласанія. «Ви – громада, і це – справді демократія, – сказав він. – Я все більше і більше вірю у процес створення суспільного».

Нагадаємо, під час попередніх конференцій членами Наглядової ради Національної суспільної телерадіокомпанії України членами Наглядової ради від громадськості стали: Олексій Панич (ГО «Науково-видавниче об’єднання «Дух і Літера») – від сфери освіти та науки, Володимир Бринзак (Національний олімпійський комітет України) – від сфери фізичного виховання та спорту, Тетяна Лебедєва (ВГО «Незалежна асоціація телерадіомовників») – від сфери журналістики, Тарас Шевченко (ГО «Інститут Медіа Права») – від правозахисної сфери, Вадим Міський (ГО «Трансперенсі Інтернешнл Україна») – від сфери захисту інтересів дітей та молоді, Євген Глібовицький (ГО «Форум видавців») – від творчої сфери, Віктор Таран (ГО «Об’єднання «Центр політичних студій та аналітики») – від сфери місцевого самоврядування.

Представника від сфери забезпечення прав національних менших 19 жовтня обрати не вдалося, оскільки двоє кандидатів у трьох турах голосування набирали однакову кількість балів. У цій сфері буде проведено повторну конференцію. Вже оголошено про прийом документів від громадських об’єднань.

Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення

Колективна фотографія учасників конференції

День освобождения Украины от фашистских захватчиковДень визволення України від фашистських загарбників

День визволення України від фашистських загарбників — свято, яке відзначається в Україні щорічно 28 жовтня, в день остаточного вигнання військ нацистської Німеччини та її союзників під час Другої світової війни за межі сучасної території України.

Свято встановлене відповідно до Указу Президента України «Про День визволення України від фашистських загарбників» № 836/2009 від 20.10.2009.

Свято приурочено до річниці повного витіснення угорських та німецьких військ із найзахіднішого регіону теперішньої України — Закарпаття, яке відбулося 28 жовтня 1944 року в результаті здійснення радянськими з’єднаннями Четвертого та Першого Українських фронтів Східно-Карпатської наступальної операції.

Східно-Карпатська операція (8 вересня 1944 — 28 жовтня 1944) — стратегічна наступальна операція військ 1-го Українського (маршал І. С. Конєв) і 4-го Українського (генерал армії І. Ю. Петров) фронтів у Східних Карпатах.

Загальна чисельність військ Червоної Армії становила 246 тис. чоловік. З боку німців протистояли армійська група генерала Г. Хейнріці в складі німецької 1-ї танкової армії та 13-ї піхотної дивізії 1-ї угорської армії, всього близько 300 тис. чоловік.

Бойові дії в Східних Карпатах складались з двох операцій. Перша — Карпатсько-Дуклінська — проводилася, щоб допомогти Словацькому повстанню, яке розпочалось 29 серпня. Друга — Карпатсько-Ужгородська — для прориву на Угорську рівнину і оточення німецьких військ у Трансільванії.

У результаті проведення Східно-Карпатська операція радянські війська прорвавши укріплення Лінії Арпада перейшли Карпати, зайняли територію Закарпатської України і створили умови для подальшого просування в Чехословаччину.

Кировоградцы о поездке в Грузию автостопом: «Мы доказали, что здоровее всех здоровых»Кіровоградці про поїздку до Грузії автостопом: «Ми довели, що здоровіше всіх здорових»

Сергій Філіппов та Наталія Севастьянова 10 жовтня повернулись із подорожі до Грузії. Мандрівники, незважаючи на вади здоров’я (Наталя має тотальну сліпоту), 12 днів пробули у Грузії, а добиралися до неї автостопом.

«Коли мій син, який вчиться на факультеті туризму, дізнався, що я їду до Грузії, сказав: «Мам, як це? Ти швидше за мене?» Ми довели, що здоровіше здорових, живіше живих. Моєму діабету усі мають позаздрити, бо він поїхав зі мною і йшов в одну ногу. Він побачив Грузію, а багато хто просто залишився тут, вдома», – підсумовує подорож Наталія під час зустрічі з кіровоградцями у бібліотеці ім. Д. Чижевського.

Сергій згадує, Наталія впевнено в один день заявила, що поїде з ним. Мовляв, ускладнить завдання. Однак усе вийшло навпаки:

«Для мене було несподіванкою її рішення. Я збирався їхати автостопом до Грузії, але не було якоїсь родзинки. Я сумнівався у рішенні Наталії, однак потім, вже в поїздці, відчув, що вона взагалі не була для мене в подорожі якимось тягарем. Моїм досягненням в автостопі стало те, що я навчився співпрацювати».

Сергій і Наталія виїхали 15 вересня. Тиждень їхали до Грузії. Говорять, спочатку планували через Крим, однак потім вирішили не ризикувати: рушили через Бєлгород, Воронезьку та Ростовську області, Ставропольський край. Автостоп найлегше давався саме в Грузії, на території РФ стопити не давав короткий світловий день, а вже Україні, повертаючись назад з Харкова до Кіровограда, вирішили поїхати потягом – автостоп тут важкий, до того ж погода значно погіршилась.

«У Грузії кожен третій зупиняється. Навіть якщо не просиш, вони гальмують і цікавляться чи не потрібна нам допомога. У Грузії не працюють правила автостопу, їх дотримуватись не обов’язково», – розповідає Наталія.

Грузія кіровоградців приємно вразила: їх тепло зустрічали, за них переживали тоді, коли приїжджали із запізненням, їм навіть готували борщ і подавали сало. Разом з тим їм вдалось скуштувати усі грузинські страви, подивитись як ростуть мандарини, ківі, як готують справжнє грузинське вино, зустрітись із українцями і порівняти життя в Грузії та Україні.

Про те, що вразило і що здивувало Сергія та Наталію, куди поїдуть мандрівники далі, слухайте у подкасті.

Сергій Філіппов і Наталія Севастьянова щиро дякують усім, хто підтримав їх у цій поїздці, зокрема і голові ГО «Рідний Кіровоград» Андрію Табалову за значну фінансову підтримку.

Світлана Дубина
Фото автора та з архіву мандрівників

Гречка – Новини Кіровоград

Белая трость для журналистов, или как писать о незрячих, чтобы им реально помоглиБіла тростина для журналістів, або як писати про незрячих, щоб їм реально допомогти

ЗМІ часто висвітлюють теми, пов’язані з незрячими, особливо в “тематичні” дні, але значна частина цих матеріалів схожа на прояви гострої кризи жанру

Щороку 15 жовтня світ, якщо так можна сказати, відзначає Міжнародний день білої тростини. Що таке ця біла тростина і взагалі, що це за такий день, можна прочитати, наприклад, тут. Є, втім, ще один день, який офіційно визнала Організація Об’єднаних Націй (ООН) – Міжнародний день сліпих. Трохи про цей день можна прочитати тут або увівши відповідний пошуковий запит в будь-якій пошуковій системі.

Так-от, коли настає якийсь з цих днів (часто – це Міжнародний день білої тростини), журналісти намагаються привернути увагу до проблем незрячих, але вдається їм це, чесно кажучи, не дуже. Наприклад, 15 жовтня цього року на “плюсах” вийшов сюжет з промовистою назвою “Життя людей з вадами зору в Україні”. Я, чесно кажучи, не можу зрозуміти, для чого це взагалі було знімати? В сюжеті, тривалістю менш ніж три хвилини, піднято одразу кілька тем, але жодної – конкретно: почали з розповіді про скандинавську ходьбу (до речі, крутезна штука, сам нещодавно відчув, що воно таке), яку адаптували чи адаптовують для незрячих. Продовжили темою спеціального ознакування станцій метрополітену, далі перейшли до спеціальних туристичних маршрутів для незрячих, а закінчили рівненським тролейбусом, який розказує, за яким він маршрутом їде. Але жодну з цих тем не було висвітлено конкретно, через що вийшло, як у приказці: “Біг пес через овес. Не шкодило ні псові, ні вівсові!”

Інший матеріал з’явився на “5 каналі”. Його суть, якщо коротко: незрячі просять владу забезпечити їх роботою. Звикли, очевидно, до того, що колись, ще при “совку”, працювали УТОСи, де незрячих просто ізольовували від умовно здорового суспільства. Ну але що там та ізоляція, зате робота була…

Я б проігнорував цей матеріал, але кидається в очі його назва – “Як заробляють незрячі українці”. Ну прямо складається враження, що так вони всі й живуть. В журналістів не вистачило креативу і вони не змогли пошукати незрячого бізнесмена, медика, вчителя чи представника іншої професії. Обмежилися розповіддю про жахи УТОСу, який, я вважаю, треба ліквідувати, як і спеціальні вищі навчальні заклади для незрячих, і в українців склалося враження про жалюгідне становище сліпих, через що їх треба жаліти і сприймати, як щось неповноцінне.

Промоніторивши ці та низку інших матеріалів я зробив з того свої висновки, а тому пропоную до обговорення та висвітлення теми, які будуть і цікавими, і реально зможуть допомогти незрячим.

Насамперед, журналістам треба відмовитися від матеріалів, в яких фігурують не проблеми, а люди. Незрячі, як і всі інші, діляться на активну меншість і пасивну більшість. Колеги, треба визнати: ми працюємо для активної меншості. Матеріали про успішних незрячих не дадуть, насправді, жодного ефекту. Мені кажуть: “Це дасть приклад іншим, і вони не сидітимуть в чотирьох стінах, а будуть розвиватися”. Неправда, друзі. Це обман. Треба говорити про те, що зробить менш активних незрячих більш активними, тобто, про проблеми, які їх зупиняють. Як наслідок – активних людей з вадами зору побільшає, і лише тоді за ними потихеньку почнуть підтягуватися ті, кому до душі пасивність. Це як революція: спочатку є кілька тисяч ініціативних, але згодом до них підтягуються мільйони, бо розуміють – так далі не можна.

Тепер я, нарешті, назву ці проблеми. Одна з них – це громадський транспорт. Розпочну з поганого: в більшості українських міст в маршрутках не озвучуються назви зупинок. Як наслідок – незряча людина повинна або мати при собі смартфон з GPS, або цікавитися своїм місцем розташування в пасажирів. А якщо врахувати, що користуватися смартфоном, щоб мати можливість його слухати, в переповнених маршрутках нереально (винятки – власники бездротових навушників), то до пасажирів треба звертатися частенько. Понад те, в багатьох містах, як виявляється, відсутнє озвучення зупинок і в електротранспорті! То ж одна з тем для журналістів на черговий День білої тростини чи ще там якийсь день – проблема з доступністю громадського транспорту. У Львові, наприклад, про озвучені маршрутки говорили ще кілька років тому, а вони як мовчали, так і мовчать досі. Нема грошей? Дивно, адже на пам’ятники, які розколюють суспільство, знаходяться десятки мільйонів гривень, натомість на систему озвучення громадського транспорту кілька сотень тисяч (і це в гіршому випадку!) знайти нереально. До прикладу, деякі маршрутки “говорять” у Хмельницькому. Щоправда, з пільговим посвідченням туди краще не заходити… Цікаво б провести обговорення теми “платний проїзд в обмін на хороший сервіс”…

Далі – більше. Реально зробити так, аби громадський транспорт на кожній зупинці “повідомляв” свій номер, аби пасажири, котрі чекають на вулиці, точно знали, що саме приїхало. Такі системи були б актуальними не лише для незрячих, але й для тих, в кого з зором, м’яко кажучи, поганенько. Таких в Україні теж багато, і їм би це також підійшло.

І про хороше. А чи знаєте ви, що “Укрзалізниця” та метрополітен (київський – це точно, за інші міста не знаю) дають незрячим (втім, як і іншим людям з обмеженими фізичними можливостями) супровід? Достатньо подзвонити до чергового по вокзалу чи підійти до турнікета в метро – і сервіс забезпечено! У вагон посадять, на станції прибуття зустрінуть і проведуть, куди треба. Є, щоправда, один нюанс – працівникам столичної підземки заборонено покидати межі своєї станції, однак вони, за необхідності, просять про допомогу інших пасажирів. Що стосується залізниці, то супровід може зайти прямо у вагон і зустріти там людину, або ж зустріти її на вокзалі і посадити у потяг. Такий сервіс, насправді, вражає. Чому би про це не зробити хороший матеріал? Скажу більше – багато незрячих не знають про такі послуги, через що самостійно бояться пускатися в дорогу. Та й батьки своїх незрячих дітей частенько бояться пускати у широкий світ. Тому тут ЗМІ якраз і мають виконувати просвітницьку функцію, аби дати трохи світла в темні і недалекі голови наших співгромадян, а також з’ясувати, де ще надаються подібні послуги, а де не надаються і якщо не надаються, то чому.

Ще одна тема – це, наприклад, супермаркети. Багато незрячих не ходять туди бо мають певний страх. А й справді: багато відділів, купа людей… Але багато супермаркетів не відмовляють їм, якщо ті попросять про допомогу. Працівник супермаркету пройдеться з клієнтом, допоможе вибрати, підведе до каси, ще й потім проведе до виходу. Але ж про цей позитив у ЗМІ – ні слова.

І ще до теми супермаркетів і взагалі покупок. У Бразилії, наприклад, шрифтом Брайля маркують низку товарів, в тому числі й деякі продукти харчування. Мені якось друг привіз звідти каву, на якій було написано назву, об’єм, найменування виробника і номер телефону. Для порівняння, в Україні шрифтом Брайля марковані ліки, та й то не всі. Тому є ще одна тема для тих, кому цікаво писати про незрячих.

Інша проблема – це відсутність спеціальних служб супроводу. З одного боку – це добре, бо змушує незрячих постійно працювати над освоєнням нових територій своїх міст або шукати інші способи викрутитися з ситуації, але з іншого – бувають термінові випадки, коли треба незрячій людині кудись піти, а поруч нема нікого, хто зможе допомогти. Цю проблему, між іншим, непогано вирішили у Харкові. Детальніше – в сюжеті. Матеріал просто чудовий, одна тема, чітко, зосереджено, круто одним словом.

Тем є ще багато, всього до купи зібрати не вдається, але одне мушу сказати точно: треба виходити з “совка” і перестати писати про незрячих, як про восьме чудо світу. Теми про те, як незрячі влаштовують концерти чи плетуть з бісеру є банальними і нецікавими і не дають нікому ніяких поштовхів. ЗМІ мають велику силу і якщо вони запобігають масштабним корупційним схемам в економіці, то допомогти незрячим вони зможуть тим більше.

І наостанок – якщо вже робити матеріали про незрячих, то без жалісливих нот. А ще краще писати про це не лише в “тематичні” дні.

Володимир Пиріг

Zaxid.net