Ми зустрічаємо Дашу біля дому. Яскраве руде волосся, жовто-блакитний спортивний костюм. Зір дівчина втратила, коли їй був рік.
«Ой, мене зазвичай хтось проводжає до метро, але сьогодні я сказала, що не треба. Ви ж поруч. Це ж не проблема?», — посміхається вона.
Кажу «ні» і вона обережно бере мене під руку.
Зустрілися ми з Дарією Коржавіною – учасницею акції Fight for Rights. Цього дня вона планує вперше в житті стрибнути з парашутом.
«Мені запропонували взяти участь у такій акції — і я погодилася», — розповідає дорогою Даша. Паралельно пояснює мені як правильно пройти від її дому до метро.
Часом кажу їй, що яма або майже на дорозі продають квіти.
«Це нормально, — відзначає Даша. — Часом продавці з квітами, помідорами та іншим стають просто перед виходом з автобуса, так, що майже нереально не вступити в той ящик. А це ще те задоволення».
Втім про всі ці проблеми вона говорить просто і зі сміхом, не скаржиться. В її голосі більше здивування — чому не можна зробити зручно не тільки для людей, які можуть ходити і бачити.
Даша переконана – стрибок з парашутом має показати, що люди з інвалідністю спокійно можуть робити все, що хочуть. Хоча спочатку в те, що дівчина може стрибати, в те, що це можливо, не повірила навіть мама:
«Це руйнування стереотипів навіть для моєї родини. Суспільство, люди не уявляють собі, що інвалідність тебе справді не обмежує. Що ти можеш і стрибнути з парашутом, і пірнути з аквалангом. І взагалі жити активним, екстремальним життям. Це потрібно показувати в дії. І цей стрибок – це така хороша дія, яка це покаже сьогодні», — каже дівчина.
Стрибати з парашутом на аеродром «Чайка» їдуть п’ять дівчат, троє — незрячі та дві зрячі на їхню підтримку.
Вже на «Чайці» доводиться майже годину чекати медогляду. Учасниці пишуть заяви з відмовою від претензій до аероклубу, тільки потім проходять. Даша іде першою. «Ніби пропустили», — каже, вийшовши з кабінету.
Поки чекаємо на вулиці чути як сідають парашутисти. За короткий час на аеродромі я взагалі перестала звертати увагу на ці звуки. Даша навпаки — почувши як спускається парашутист, повертається за звуком і питає «Ой, а що це полетіло?»
«Я уявляю собі це як вільний політ. Трішки боюся, але більше — того, що моє занепокоєння зіпсує мені відчуття», — каже вона поки чекаємо.
За Дашею проходять медогляд ще дві дівчини. А за декілька хвилин дізнаємося – стрибати сьогодні їм трьом не дозволили. Під час огляду лікар сказала, що все добре — і ставила «недопуск».
«Місяць ми проводили переговори щодо можливості тандемного стрибка за участю незрячих та слабозорих. Дмитро Мужилко — контактна особа, яка вела переговори з боку аероклубу. Зараз він заявляє, що жодної домовленості немає. Всі настільки перелякані, — каже Ірина Текучова, координаторка кампанії проти дискримінації. —Інструктор не проти наприклад стрибати з незрячою людиною. Це все якісь скрєпи в головах медпрацівників».
На місці самого Мужилка немає. Телефоном заборону стрибати незрячим він декілька разів відмовляється коментувати на камеру: «Ніхто ні з ким не домовлявся!».
«Обурює те, що жодна людина з керівництва аеродрому так і не вийшла на домовлену 15-у годину, обурює жахливе ставлення, яке ми чули по телефону, що «Які сліпі можуть бути спортсмени і в таких дуже некоректних тонах висловлювалися про людей з інвалідністю», — каже Юлія Сачук, координаторка проекту Fight for Rights на незапланованому брифінгу просто перед аеродромом.
«Це те, про що я говорила — люди бачать спочатку мою інвалідність, а потім мене», — сказала ввечері Даша.
Дівчина переконана: у поширеності стереотипів винні і самі люди з інвалідністю: «Треба виходити, щоб нас бачили».
З парашути стрибнути вдалося тільки двом зрячим учасницям акції — таким чином вони підтримали акцію та тих, кому стрибати не дозволили.